Айсі Дора - Відпустити й жити, Айсі Дора

∞37∞

БОГДАН

Мені не подобається, що Оля вже чекає мене в кафе, хоч я прийшов вчасно. Хотів би заїхати за нею, але вона наполягла саме на такому варіанті. Можливо, десь гуляла сьогодні? Мені сумно, що я не знаю її планів, подробиць. Трохи ревную, що день минав без мене. Але найбільше — радість. Я знову можу її бачити. Говорити з нею. Торкатися.

Оля обрала місце на літній терасі. В місті справжня весна, а я й не помітив, коли зима остаточно відступила. Тільки зараз бачу заквітчані дерева, відчуваю на шкірі тепло сонця й ніжний травневий вітерець, що куйовдить моє і її волосся.

Дивлюсь на неї, поки вона мене не помітила. Витончена й ніжна. Гарна. Моя?

— Привіт, — кажу й сідаю за столик.

Оля дивиться на мене, злегка всміхається й теж вітається.

В ній щось змінилося. Не можу вгадати що саме. Придивляюсь уважніше. Погляд став більш відкритим. Інша поза. Наче вона більше не чекає нападу, осуду. В голові виникає образ пазлу, що нарешті склався. Не знаю, звідки ця метафора — просто так її зараз відчуваю.

— Я був неправий, що не дзвонив. Вибач. І за ту сцену з Машею в коридорі, і за те, що не попередив про її приїзд.

— Я вибачаю, — спокійно й гідно відповідає Оля. — І теж прошу пробачення, що не писала і не відповідала на твої повідомлення ці дні.

Це чудовий початок. Справжній. Щирий. Я з хвилюванням беру її за руку. Напевно, мої очі повні надії. Бо саме її я зараз і відчуваю.

— Олю, я розумію, що є щось у твоєму минулому, що впливає на теперішнє. Я не прошу розповідати, якщо не хочеш. Але я би хотів, щоб ми разом визначили, ким ми є одне для одного. Що для нас можливе, а що — ні. Без поспіху. Просто щиро.

Завмираю в очікуванні. Хочу, щоб вона впустила мене у своє життя. Дозволила бути поруч.

Оля мовчить. Але в цьому мовчанні бере мене за руку й ніжно гладить великим пальцем. Вона поруч. Дивиться на мене. І все ж у мене дивне відчуття — наче вона прощається.

— Ти маєш рацію щодо мого минулого. Можливо, одного дня я зможу про це говорити. Але точно не зараз.

Вона переводить подих. А я, навпаки, завмираю.

— Богдане, якщо можна закохатися, маючи замість серця шматок льоду, то це мій випадок. Звучить надто поетично, але саме так я відчуваю. Я закохана в тебе.

Чомусь це зізнання не приносить мені радості. Я ж теж у неї закоханий.

— Але зараз я не можу будувати стосунки. Ні зобов’язуючі, ні вільні. Просто не можу.

________________________________________

ОЛЯ

Щоб я зараз не сказала — звучатиме надто пафосно, надто драматично. Немов не життя, а бульварна мелодрама.

Але я б хотіла сказати Богдану: я завжди буду йому вдячна. Його поява, його увага, те, як він ставився до мене — усе це пробудило мене до життя. Витягнуло з глибини, з темної води, в якій я тонула й вже змирилась. Навіть звиклась з нею. Сплутала з нормальністю.

Я дійсно закохана в нього. І хотіла б будувати з ним життя. Але...

Він дав мені поштовх. А врятувати себе — я мушу сама.

Я вже бачу шлях. Тож цього разу в мене точно вийде.

І тоді...

Тоді, можливо, я повернусь. І ми дамо собі ще один шанс.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍