Тіна Волф - Помилково заручені, Тіна Волф

Розділ 21

Того вечора, після ретельного бабусиного «тюнінгу», Михайло справді виглядав так, неначе супер модель. Елегантний піджак підкреслював його струнку фігуру, нові туфлі блищали в коридорі, а ніжні рожеві троянди тремтіли в його руках. У кишені дбайливо схована обручка, а в очах, попри зовнішній лоск, плескалася справжня паніка.

— Ну що, соколе, все в голові вклалося? – суворо запитала бабуся, дбайливо поправляючи йому комірець піджака, який, здавалося, трохи його душив.

Михайло глибоко вдихнув, намагаючись приборкати нервове тремтіння.

— Здається… Так. Зізнаюсь чесно, планую вручити квіти, потім… обручку, ну і… серце, якщо воно до того часу не вистрибне з грудей. І головне – спробую не знепритомніти прямо на порозі.

— Оптимістично! – хмикнула бабуся, але в її очах світилася тривога. – Головне, не забудь: ти йдеш не на ділову зустріч. Ти йдеш завойовувати серце. Тому тисни на романтику, Мишко, на щирість. Ніякого пафосу, ніяких заумних фраз. Будь собою, але кращою своєю версією. І не забудь про компліменти! Дівчата це люблять, навіть такі серйозні юристки, як наша Алінка.

— Дякую, бабусю. За все.

— Не дякуй завчасно, – відмахнулася вона, але її голос пом'якшав. – Йди вже, серцеїде недолугий, і не нароби там дурниць. І пам'ятай: головне – вірити в себе. І трохи наполегливості теж не завадить. Вперед!

***

А тим часом Аліна сиділа у своєму офісному кріслі, погляд її блукав по рядках на моніторі, але думки вперто поверталися до вчорашнього вечора. Вона знову і знову переживала той момент прощання, той сухий, відсторонений «добраніч», який болючою крижинкою осів у її пам'яті, так контрастуючи з її власними сподіваннями на щось зовсім інше. Її губи мимоволі здригнулися, згадуючи відсутність того теплого поцілунку, якого вона так таємно чекала.

Вона глибоко вдихнула прохолодне офісне повітря, намагаючись зібратися з думками і повернутися до роботи, але образ розчарованого обличчя Михайла не йшов з голови. Вона відкинулася на спинку крісла і тихо прошепотіла до сяючого екрана:

— Ну і хто з нас тепер кар'єрист? Хто ховається за броню своєї роботи, боячись показати справжні почуття?

І саме в цю мить у двері офісу несміливо зазирнув Михайло.

З букетом ніжних рожевих троянд в одній руці та оксамитовою коробочкою в іншій. За його спиною невидимо, але відчутно, витав енергійний дух бабусиної підтримки. А в його очах, попри хвилювання, горіла рішучість. На його вустах застигли слова, які він так довго збирався сказати, слова, які, можливо, мали силу змінити все між ними.

Він нерішуче зупинився у приймальні, глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти шалене биття серця. Кинув швидкий погляд на своє відображення у блискучій поверхні кавового автомата: піджак, на диво, сидів ідеально, волосся виглядало майже слухняним, а руки тряслися… ну, прийнятно. Секретарка, молода жінка з іронічним поглядом, уважно спостерігала за ним, звела брови і, не відриваючи від нього очей, підняла слухавку:

— Пані Аліно, до вас… ем… надзвичайно схвильований відвідувач. З квітами. І виразом обличчя, ніби зараз освідчиться, розплачеться чи просто знепритомніє від нервів.

Михайло набрався сміливості й підійшов до дверей Аліниного кабінету. Його рука вже лягла на прохолодну металеву ручку, і саме в цю мить його пронизало шалене бажання розвернутися, зробити сто кроків назад і просто надіслати їй коротке повідомлення:

«Аліно, я тебе кохаю. Дуже сильно. PS: це не спам».

Але було вже пізно. Двері тихо відчинилися.

Аліна сиділа за своїм великим робочим столом, оточена стосами паперів та увімкненим монітором. Її обличчя виглядало втомленим, з тінями під очима – було видно, що останні дні були для неї непростими. Вона підняла голову, і її погляд зустрівся з його розгубленим, але сповненим надії поглядом. Її серце раптом зробило несподіваний стрибок. Він виглядав… таким беззахисним і водночас таким рішучим, ніби прийшов перевернути її усталений світ.

— Михайле?.. Що ти тут робиш? – її голос прозвучав тихо і здивовано.

— Я… е-е… — він незграбно кашлянув і ледь не випустив з рук букет, з якого вислизнуло кілька ніжних пелюсток. — Я прийшов… щоб ти знала… щоб… освідчитись.

Запала тиша. Густа, напружена, мовчазна тиша, в якій було чутно лише прискорене биття його серця і тихе потріскування офісного кулера в кутку кімнати.

— Як? — перепитала вона, на її обличчі відобразилося повне нерозуміння. — Тобто… як це – освідчитись?

— Ну, зазвичай це відбувається якось так… — він незграбно спробував опуститися на одне коліно, ледь не впустивши квіти, — спочатку я мав би стати на коліно, потім протягнути тобі цю… обручку… і сказати щось дуже красиве і важливе. Але я зараз такий неймовірно нервовий, що, здається, можу тільки поставити квіти… і себе… до твоїх ніг.

І, справді, він незграбно опустився на одне коліно, ледь не втративши рівновагу.

— Аліно. Ти… ти стала для мене більше, ніж просто сусідкою. Ти моя головна мелодія. Той приспів, який я хочу співати знову і знову. Ти… ти неймовірна. Розумна, сильна, така… справжня. І так, іноді я тебе трохи боявся — бо ти керуєш своїм життям з такою впевненістю, ніби це… ну, дуже успішний стартап. А я… я просто хочу бути поруч. У твоїй команді. Підтримувати тебе. Кохати тебе. Тож… ти… вийдеш за мене?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍