Агафангел Юхимович Кримський - Андрій Лаговський

а я питаюся в голови: «Що то за людці, оті передпотопові іхтіозаври? Принаймні, чи порядні люди, чи непорядні?» А голова мені: «Як на Туапсе, то вони дуже порядні»… Для туапсинської публіки, бачите, єсть своя окрема мірка, свій особливий критерій порядності…

Професор осміхнувся легким блідим осміхом, отак наче всміхається побитий морозом і вкритий інеєм пізній осінній квіт, як часом упаде на нього ранішній промінь сонячного сходу. В очах йому засвітилася смутлива вдячність до Володимира. Він поклав собі на груди Володимирову руку і зачав її ніжно гладити; йому хотілося за Володимирову добрість аж обцілувати ту руку.

— Гарна в вас душа, Володимире! — гаряче прошепотів він. — Чутка в вас душа… ви тонко розумієте, що можна розважити другу душу, не копаючись у ній…

— Ага, я забув ще вам розказати про того шляхового інженера, що так само був тоді в голови! Він тут живе в Туапсе, бо наглядає, як шлях будують… — перебив Володимир, ніби не чуючи професорових слів, хоч добре їх чув і вони його самолюбству припали до вподоби; опроче, він і не зрозумів-таки, про яке можливе «копання в душі» згадав був професор. — Той інженер — це тип напіврозбишацький, як і взагалі тутешні піонери, — оповідав Володимир далі. — Питаюся я в нього, чи був він на Новому Афоні, бо всі подорожні кажуть, що в тім новітнім монастирі дуже гарно, й кажуть, що Новий Афон — перлина прибережної Кавказжчини, світич елегантної й естетичної культури серед окружної безлюдної пустки. «Був, — говорить він, — але був давно та й, мабуть, уже нешвидко навідаюся туди вдруге… бо з тамошніми ченцями скоїлися в мене деякі дрібні непорозуміння». — Які? — питаю я. — «Ат, маленькі дрібниці! — каже він. — А все ж нелюбі… Приїхав я до монастиря з пароплава; була ніч. Зустрічає нас на пристані гладкий чернець. Простих прочан він погнав до спільної хати, повної бруду та смороду, щоб вони всі покотом там спали. — Ну, а мені де примоститися? — питаюся я. — В цій норі я вам не спатиму! — «Ну, то спитайте про це отця-економа, коли тут спати вам нелюбо!» — одгризнувся на мене той чернець. Добре, пішов я, одшукав серед ночі отця-економа — каже: «Ідіть до отця-гостиничого, він вам дасть осібний покоїк». Пішов я шукати отця-гостиничого — аж то той самий гладкий чернець, що перестрів нас з пароплава на пристані. Кажу йому: «Отець-економ звелів, щоб ви дали мені осібний покоїк на ніч». — «То йдіть до отця-економа, нехай точно визначить, котрий саме покоїк». Тоді я подивився-подивився на отця-гостиничого та й кажу: «Слухайте ви, чортова мордо, святий отче!.. Я вам зараз цілий монастир розвалю, коли не дасте мені кімнатки на ніч!» Отець-гостиничий чогось дуже вразився, тільки ж зараз-таки повів мене до якоїсь порожньої світлички та й мовчки розчинив її передо мною… Другого дня я добре зоглядів увесь монастир, налюбувався на його чудовий тропічний сад, повний пальм, помаранч, маслин та всякої розкішної екзотичної порослі; але з того часу вже більше туди не їздив: так, наче трошки ніяково»…

Переказуючи це інженерове оповідання, Володимир весело й щиро реготавсь. Слабий професор знов осміхавсь, але не стільки з грубенького гумору тієї пригоди, скільки знов-таки з відрадісного почуття, що коло нього сидить прихильна йому людина. Раз у раз він серед оповідання простягався з подушки по Володимирову руку, все ніжніше та й ніжніше голубив і стискав її, а як Володимир на момент спинявся в своїм оповіданні, щоб передихнути, професор йому шепотів: «Чи є хто на світі кращий душею од вас, дорогий мій Володимире?» Чуючи безперестанно отаку гарячу мову, Володимир зовсім забувся, що розважувати слабого він заходився був попереду тільки на злість братам; тепер йому й справді шкода ставало тієї недужої людини, що не має на своїх устах нічого, окрім слів подяки, прихильності та гарячого зачудування перед його, Володимировою, добрістю.

Отаким-от чином забігав і далі Володимир до професора скількісь разів і на другий день та й, вмисне вдаючи, ніби він і не завважає, що той недвижно лежить, торочив весело перед ним усякі сміховинні дурниці. Його сміх іноді долітав до тієї сусідньої кімнати, де жили Костянтин з Аполлоном. «І чого той Володимир радіє та регочеться? — воркотів іноді Аполлон. — Недужому треба дати спокій, а він перед ним тарахкотить своїм язиком і спочити не дасть!.. Ото вже правда, що жодної тактичності в нього ніколи не було та й не буде!» — «Хіба не знаєш Володимира?» — зневажливо одказував Костянтин… Через нехіть до брата їм обом під ту хвилину, здавалося, що вони справді тільки тому не ходять до Лаговського, щоб він міг безтурботно спочити, а не тому, що коло хворого їм самим таки сидіти нудно.

Але професор не тільки не втомлювався з Володимирового балакання, а навпаки — завсіди аж завмирав і, здавалося, мало не плакав, скоро бачив, що той підводиться, щоб вийти од нього. По Володимировім одході Лаговський на самоті знов почував, що на нього находить прострація; і тіло — наче молотком потовчено, і в голові — наче болючий туман та нудний брак усяких путніх гадок, і в нервах — тягучий, заниваний біль.

XXII

Ось надійшов уже третій день, відколи Лаговський звалився в постіль. Перебувши знов довгу нудну ніч, серед якої часом дрімав, часом тривожно прокидався, Лаговський нетерпляче ждав ранішньої візити Володимира. А той не йшов, чомусь забарився, хоч було вже не рано. Нетерплячка Лаговського росла, він нервувався й нудьгував, аж серце гірко занивало з тієї хоробливої нудьги. Тільки ж заразом він, на свою втіху, міг у собі постерегти, що сьогодні нервується він начебто не таким болючим нервуванням, як учора й позавчора: потроху видужує. Коли це як стій розчинилися двері, і, на радість йому, прилинув Володимир із надзвичайно сміхотливим обличчям. В руках у нього була невелика жовта книжка, формату французьких романів, і якась пописана картка паперу.

— Ви мені вибачайте, що я так спізнився! — весело гукнув він Лаговському, різво стискаючи йому руку. — Ви тут самотою, мабуть, аж занудились?.. А я ходив був до наших, у школу, щоб напитися кави, а потім заманулося мені піти на церковний горбок, посидіти на нашій славнозвісній лавці… Несподівано бачу, сидить там на лавці отой, що я казав, туапсинський іхтіозавр, і держить цю книжку… Ми забалакали… аж виходить, що він знає французьку мову: ця книжка — Монроєві оповідання… Він мені дав її з собою, щоб почитати «на сон грядущий», як казав він; завіряє, що оповідання надзвичайно гумористичні.