ЛІдія Тугай - Я Богиня?, ЛІдія Тугай

Можливо навіть створено тимчасовий альянс проти неї.  У ЗМІ всіляко поливали її брудом.

Ембер хитнула головою, відганяючи спогади.  Одяглася.  Спустилася у їдальню до сніданку.  Їсти зовсім не хотілося.  Але вона мала побачити Пандору.

Вчора за сніданком це не вдалося, і тепер треба було надолужити втрачене.  Пограти у запитання відповідь.  На думку спав спогад, як вона, стомлена до отупіння, через три дні майже безперервних битв сіла за цей стіл .  Пандора скромно сиділа і колупала виделкою в салаті.  Вона не знала, з чого почати, і це тоді її потішило.  Ембер привела Пандору до Люциуса... і тепер це раптом став її будинок.  Природно, перед Пандорою вона не збиралася порозумітися.  Кожен її день міг стати останнім.  І все-таки вона вирішила їй допомогти.  Нехай це останнє, що вона зробить, а якщо не помре, Пандору завжди можна використовувати.

- Ембер? - схоже Пандора нарешті зважилася на запитання.

- Так?

- Скажи, а демони правда мучать душі?

- Це правда.

  Пандора опустилася очі до долу і замовкла.  Минуло хвилин п'ять, перш ніж вона вирішила продовжити розмову.

- Але чому!

- Скажи, ти любиш м'ясо?  А салат їси?

– Це інше!

- А ти бачила, як вбивають тварин на бойні, обробляють, щоб тобі цей стейк приготувати? - повністю проігнорувала Ембер її репліку.

- Це інше, - трохи тихіше сказала вона.

- Бійня є бійня.  У цьому світі всі вбивають усіх.  Це життя.

- Але ж людські душі?  Ви їх мучите?

- Щоб здобути їхні гріхи.  Це та сама кухня.

– Ти мені покажеш?

- Це, якби я у твоєму світі попросилася показати мені, як убивають тварин, ріжуть прямо в серце, спускають кров, знімають шкуру...

- Гаразд, гаразд.  Я зрозуміла.  Видовище не для людей зі слабкими нервами.

- Отож.  Але якщо таки захочеш, я покажу.  На захист демонів скажу: не всі здатні на це.  Запитання ще є?

- Так.  Не можу знайти браслет.  Може, знаєш, куди він подівся?

- А коли ти його востаннє бачила?

- Ще в будиночку, в Едемській пустці.  Може, я там його упустила?  Ти не знаходила?

– Ні.  Більше нічого не пропало?

- Ну, там ще дві колби з кров'ю були.

- Дивний у тебе набір у кишенях захований.  А браслет тобі твій принц подарував?

– Ні.  Це браслет-флешка.  Там якась інформація від Мерліна.  Я її ніби вкрала.  Я мала віддати цей браслет організації, яка продала мене Роману...

Її спогади перервала Пандора, що нарешті спустилася до сніданку.  Сіла за стіл.  Взявши в руку ложку, опустила її в суп.

- Як спалося?

Пандора відкинулася на стілець, опустила руки.

– Я спати хочу.  Чому хочу спати?  Майже завжди!

  Ембер підвелася з-за столу і підійшла до Пандори, поклала їй руку на голову.  Закрила очі та просканувала її тіло.

- Схоже, Зорфак тобі підселенця посадив і качає енергію.

– Що?  - Пандора розплющила очі.  - Зніми його!

- Ні.  Сама підставилася, сама й викручуйся!

– Що це за вчитель, який паразитує на своїх учнях?

- Я ж тебе попереджала: тримай вушка на маківці.  Це пекло, дитинко!  І повір, Зорфак ще навіть не починав паразитувати.

– І як це зняти?

- Не буду тебе мучити.  Візьми в бібліотеці книгу, другу шафу, дев'ятий ряд, товстий фоліант із золотим корінцем - "Як стати сильнішим Або підселенці та їхні місця проживання. "Твої сторінки зі сто двадцять сьомою по сто тридцять п'яту. І бажано, щоб ти запам'ятала кожне слово. - Пандора  вже було

встала і попрямувала до виходу, коли останні слова Ембер наздогнали її. - Прочитаєш і приходь до мене.  Останні кілька днів я не могла провести з тобою урок.  Надолужимо втрачене.

  Пандора кивнула головою і вирушила до бібліотеки.  На цьому сніданок було закінчено.

  На думку прийшов спогад, як вона вперше повела Пандору на зустріч із Зорфаком.  Вони спустилися в коридор з багатьма дверима, підійшли до дверей пісочного кольору, і Ембер відчинила їх.

- Будь із ним обережна.  Він не бере грошей за послуги.  Його цікавить лише сила.  Зате ти зможеш не стримуватись та вбивати його, скільки захочеться.

- Вбивати?

- Здебільшого магією.

– Я не хочу нікого вбивати.

- Ти ще така молода, - поблажливо посміхнулася Ембер.

Пандорові довелося взятися за руку, і вони пройшли крізь двері.  Пандора озирнулася на самотні двері посеред пустелі.

Попереду, під палючими променями лавових річок, стояло щось чорне, циліндричне, в казанку.  Під капелюхом виднілися яскраво-блакитні очі, що світилися.  І не було нічого, просто капелюх, що висів у повітрі, а під ним сині очі, без шкіри або кісток.  Ці очі, не блимаючи, дивилися на Пандору.

– Ну?  Давай!  Сміливіше.  Нападай.

– Ось так.  Без попередження.  Ще навіть не привітавшись?

- Доброго дня, пане Зорфак!  Дозвольте вас вбити?  Так, чи що? - засміялася Ембер.

- Я не хочу його вбивати.  Я...

- У тебе й не вийде.  Просто випусти в нього полум'я або запусти смерч.   Тільки сильніше, від цього залежить, буде він тебе вчити чи ні.

  Пандора заплющила очі, зосередилася і випустила в темний циліндр у котелку вогняний смерч.  Зорфак не ворухнувся.  Занурившись у полум'я, він начебто насолоджувався ним.  А полум'я, тим часом, закружляло навколо нього і ввійшло в нього.

– Хто це?  Чи що?

- Це особливе плем'я "мораки".  Вони харчуються магією.  Коли мораки ще юні, вони мають свою магію і досить сильну, але до старості вони все більше залежать від чужої.  Нині Зорфак дуже старий.  Він на межі життя та смерті.  Велика кількість магії може відсунути його смерть.  Ти – його шанс до життя.  Зустріти такого на своєму шляху і він позбавить тебе життєвих сил.  На арені смерті він майже непереможний.  Будь-яку магію він просто поглине, а перетвориться, скажімо, на звіра, і він висмокче тебе одним дотиком, так що ти звалишся без сил у

своєму реальному образі.  На щастя, мораки нейтральні та досить спокійні.

  Пам'ятаєш купол довкола арени смерті?  Це його рук справа.  Купол живить магію і віддає її на нижніх рядах тим, хто її доторкнеться.  Саме тому на нижніх лавах трибуни майданчик арени не видно.  Там збираються спраглих сил.