Мара Найт - Рухаючись по лезу. Книга 2, Мара Найт

Я прокинулася від тих же неприязних відчуттів — темрява, холод, і цей неприємний запах, що заповнював кімнату. Моє тіло було важким, немов я була змушена лежати тут цілу вічність, хоч не могла сказати, скільки часу пройшло з того моменту, як я була відправлена сюди. Істина полягала в тому, що я не мала жодного уявлення, де я була, і навіть не знала, чи хтось мене шукає.

Коли я підняла голову, почала відчувати, що лежу не на холодній підлозі, а на ліжку, яке було настільки незручним, що аж боліли спини і плечі. Однак, щось було інше: одяг. Весь мій одяг був змінений, і хоча він виглядав набагато простіше, ніж я зазвичай носила, я не могла пояснити, чому чи як це сталося. Відчуття тривоги не відпускало.

Руки… мої руки. Вони були в кайданах, і це було найгірше. Ні можливості рухатися вільно, ні спроби порушити свою ситуацію, що не дозволяло відчути себе в безпеці. Це стало моїм першим відчуттям, коли я відкрила очі — відчай.

Моя свідомість не встигла навіть повністю відновитися після попереднього шоку. Чи це була реальність, чи просто сон, я не могла сказати. Я ковтала повітря, і воно здавалось таким холодним і неприязним, як весь цей жах, що обхопив мене.

У кімнаті було зовсім темно. Я почала повільно підніматися, намагаючись дотягнутися до вікна чи будь-якої підказки, але все було безнадійно. Моя голова розболілася від того, що я не могла зібрати думки до купи. Що відбувається? Чи знайде мене хтось?

Я знову лягла, притискаючи обличчя до подушки, закриваючи очі. Сподівалася, що я просто мрію, і що коли прокинуся, все це буде лише нічним кошмаром, якимось зловісним сном, що скоро закінчиться.

Але з кожним моментом я усвідомлювала, що, на жаль, це — реальність. І вона не мала наміру відпускати мене так просто.

Я прокинулася знову, але цього разу відчуття було іншим. Моє тіло було охоплене ледь помітною холоднечею, а очі, що відчайдушно намагалися відкритися, помітили, що я більше не одна. Я не одразу зрозуміла, що відбувається, бо в кімнаті знову панувала тиша, тільки злегка чутно було звук мого власного дихання.

Але тоді я побачила його. Він стояв поруч, занадто близько, щоб я могла залишитися спокійною. Чоловік був одягнений в темний костюм, його обличчя приховувала маска. Здавалося, що він ніби частина цієї темної кімнати, яка поглинула весь світ навколо мене.

Маска була чорною, без жодних виразних деталей, тільки отвори для очей і рота, що не дозволяли розгледіти ані виразу обличчя, ані того, хто він взагалі. Відчуття було настільки жахливим, що моє серце забилося швидше, а руки затремтіли в кайданах.

Я намагалася піднятися, але відчувала неймовірну слабкість. Мої рухи були некоординованими, як у сні, і я не могла вирватися з цього замкнутого кола.

— Хто ти? — ледве вимовила я, голос був тихий, ледве чутний, а горло боліло від безперервних сліз.

Чоловік не відповів. Він просто стояв там, спостерігаючи за мною, а я відчувала, як страх поволі охоплює моє тіло. Я навіть не знала, чому він тут і що хоче, але відчуття, що він щось приховує, було дуже сильним.

Всі мої спроби знайти в собі сили говорити і діяти розсипалися в нічному повітрі, що стало ще більш тискучим.

Тепер я була впевнена, що це не був просто сон. Я була в пастці, і цей чоловік став її частиною. Що він від мене хоче? І чому я так важко дихаю?

Маска залишалася нерухомою, без жодної емоції. Якби тільки я могла зрозуміти хоча б щось про нього, але я не могла.

Він просто стояв і дивився на мене, не вимовивши ані слова, його маска залишалася незмінною, мовчазною, але в її відображенні я побачила відблиск чогось темного, чогось лякаючого. Він був мовчазний, але його присутність була настільки важкою, що я майже могла її відчути на своїй шкірі.

І ось, коли він рушив до дверей, я не витримала і крикнула, намагаючись відчути хоч якусь силу в собі:

— Я не буду твоєю музою! — мій голос звучав тремтячим, але я вирішила боротися.

Він, почувши це, зупинився, а потім, наче все було вирішено, він швидко повернувся і, мов тінь, підійшов до мене. Я не мала часу на реакцію. І раптом, він схилився до мого вуха. Моя шкіра занемогла від холодного подиху, а його слова наче вбили останню надію на те, що я можу ще контролювати ситуацію.

— Ти вже нею стала, моя люба, — його голос був знайомим, і ця знайомість викликала неприємний дисонанс у моїй голові. Щось, що я не могла визначити. Це було як крик, затертий у темряві спогадів.

Моя голова пішла обертом від почуття страху та незрозумілості. Хтось із минулого? Я вже чула цей голос раніше? Хто це був? Але навіть, коли мої думки метушилися, нічого конкретного не приходило в голову. Я не могла згадати, хто цей чоловік. І це більше лякало, ніж його маска.

Він був на відстані кількох сантиметрів від мене, і я відчула, як його присутність проникає у моє єство. Я не могла рухатися, не могла відвести погляд. І все, що залишалося — це мовчки відчувати його силу і тиск, який не давав мені шансів на втечу.

Він відійшов, але тільки для того, щоб я могла відчути на собі ще більшу напругу. Я чула, як його кроки віддаляються, і в той момент, коли його тінь зникла з моєї видимості, моє серце почало битися швидше. Я була сама в тій темряві, одягнена в чужий, порваний одяг, з кайданами на руках і без найменшої надії на порятунок.

Я намагалася тримати себе в руках, але кожна клітинка мого тіла прагнула втікати, боротися, хоча я і знала, що це марно. Його слова проколювали мене наскрізь: "Ти вже нею стала". Але чому я все ще не могла згадати, хто він? Чи був це той, кого я колись знала? Я не могла дозволити собі втратити контроль, тому що розуміла — це те, чого вони хочуть від мене.

Тим часом, мій розум, хоча й у паніці, шукав вихід. Вибратися з цієї камери, з цих кайданів. Що б це не було, що вони зі мною зроблять, я не могла сидіти склавши руки. Я повинна була боротися, навіть якщо це означало просто не здаватися.

Вже кілька хвилин, як я сиділа там, коли почувся легкий скрип дверей. Я не могла повірити своїм вухам. Він повернувся? Тепле дихання на шиї змусило мене сіпнутися. Я повільно підняла голову, намагаючись зрозуміти, хто стоїть зараз у темряві.