Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

принципі, який сприймають усі, не лише правляча меншість, але й народні маси. Історично саме інституція монарха давала будівництву держав і націй принцип легітимності. “Всі великі європейські нації були об’єднані монархіями. Чи можна без монархії помислити собі з’єдинення Німеччини, Франції, Італії або відродження менших націй, як Болгарія, Румунія, Норвегія. Чому ми маємо бути винятком?” (с. 47).

Проблему легітимності влади розглядали два західні теоретики XX ст. - іспанець Хосе Ортега-і-Гассет та італієць Гулієльмо Ферреро. Варто порівняти їхні думки на цю тему з ідеями Липинського. Ортега писав:

“Згода, той вид згоди, який творить фундамент стабільного суспільства, припускає, що спільнота поділяє тверду і спільну, безсумнівну і незаперечну віру щодо тих, хто виконує верховну владу. І це має величезне значення. Тому що суспільство без такої віри має мало шансів досягти стабільності... Кожна з європейських націй жила протягом століть у стані єдності, оскільки всі вони сліпо вірили, - кожна віра сліпа, - що королі правили “Божою милістю...”. Коли народи Європи втратили цю віру, королі втратили милість і були зметені поривами революції”[123].

Ферреро наводить подібний аргумент. Згідно з ним, європейська цивілізація виробила два великі принципи легітимності - монархічно-спадковий й демократично-виборний. Обидва довели свою здатність бути фундаментами стабільних політичних систем. Від часів Французької революції монархічний принцип прийшов до занепаду, привівши до повалення монархії в більшості країн наприкінці першої світової війни. Однак у більшості випадків за зникненням монархії не наставало встановлення стабільної та легітимної демократії, до якої відповідні народи не були готові. Вакуум влади, що утворювався після падіння монархій, заповнювали режими, які Ферреро називає “революційними” або “тоталітарними” і перші приклади яких він убачає в якобінській і наполеонівській диктатурах. Такі режими заявляють, що вони представляють народну волю. Але їхній удаваний демократичний характер є обманом, тому що вони не можуть витримати випробування вільними виборами й наявністю відкритої опозиції. Революційні режими намагаються компенсувати брак справжньої демократичної легітимності закликами до виняткової та войовничої ідеології й особистої харизми непогрішних лідерів, втягуванням у зовнішні військові авантюри і, нарешті, систематичними репресіями проти всіх дисидентських елементів. Революційні або тоталітарні режими неминуче є терористичними, оскільки правителі, відчуваючи нелегітимність і нестабільність своєї влади, живуть у постійному страху перед суспільством, а суспільство живе в постійному страху перед правителями[124].

Погляди Липинського повністю збігаються з поглядами Ортеги та Ферреро щодо легітимної функції, яку виконував у минулому інститут монархії. Основну розбіжність можна знайти в оцінці сучасного й майбутніх перспектив. І Ортега, і Ферреро вважали, що в наш час єдине реальне розв’язання проблеми легітимності влади є демократичним. Липинський це заперечував. Його песимістична оцінка демократії, без сумніву, відбивала невдачу української та російської демократії 1917 р., а також погану гру західних ліберальних демократій, які виграли війну проти консервативно-монархічної імперської Німеччини, але явно не спромоглися створити життєздатний і стабільний післявоєнний порядок. Липинський був ревно відданий ідеї влади закону. Тому він не міг не відкинути “революційного”, тобто диктаторсько-тоталітарного, розв’язання проблеми державного ладу, яке в українській політиці представляли комуністичний та інтегрально-націоналістичний рухи. Єдиним вибором, який йому залишився і який він пристрасно прийняв, була вірність випробуваному часом принципові монархічної легітимності.

Щоб уникнути можливого непорозуміння, мусимо наголосити, що Липинський аж ніяк не був прихильником абсолютної монархії. Він найрішучішим чином відкидав абсолютистсько-монархічні режими, такі, як у царській Росії, називаючи їх “спадковими диктатурами”. “...Ми не хочемо, розуміється, старого царського самодержав'я, цієї півазіатської демократичної [тобто популістської] деспотії, що себе в хвилинах небезпеки все при помочі юрби - погромами рятувала” (с. 42). Тип монархії, яку він обстоював, - це “законом обмежена і законом обмежуюча”, тобто, іншими словами, конституційна монархія. Липинський не раз покликався на приклад Англії як на модель режиму, до якого мала б змагати Україна. Він вірив, що Гетьманщина XVII-XVIII ст. еволюціонувала в напрямку цього типу політичної системи.

Липинський не переочував того явного факту, що дух його доби був недоброзичливим до ідеї спадкової влади - принципу монархічної легітимності:

“Нова монархія, нова династія не може повстати в часах, коли над життям панує преса і література. Родоначальники монархії і династій, “Богом дані” провідники нації не можуть появитись в добі, в якій загинула епічність життя. Богатирі не родяться при благосклонній участі кінематографів і репортерів” (с. 89-90).

Липинський сподівався, що цю трудність можна буде подолати зверненням до традиції - не творенням нової династії, а реставрацією династії, претензії якої були освячені історичним прецедентом. За конкретних умов це означало підтримку справи Скоропадського: член цієї родини вже обіймав посаду гетьмана у XVIII ст., а нащадок тієї ж родини недавно підтвердив ці історичні права, взявши на себе гетьманство 1918 р.

Липинський не ідеалізував режиму Павла Скоропадського, він був свідомий слабкостей цього режиму і критикував деякі його політичні кроки. Але він твердив, що гетьманат 1918 р., незважаючи на його вади, був найкращим наближенням до тієї форми управління, яка була бажаною для України, і до того ж найліпшим шансом установити життєздатну українську державу в революційну добу; він заперечував, що конкурентний лівацький режим Української Народної Республіки мав такий потенціал. Тому, коли знову проб’є година української самостійності, українські патріоти, на думку Липинського, мали б продовжити свою діяльність, розпочату 1918 р., створивши наново конституційну монархію під легітимною династією Скоропадських.

Критично оцінюючи монархічну концепцію Липинського, я розглядатиму її на двох рівнях - з перспективи доби української революції (яка, зрозуміло, була й перспективою Липинського) та з перспективи теперішнього покоління.

Існують поважні докази того, що протягом XIX ст. і перших років XX ст. монархічний лоялізм стихійно-наївного типу був дуже поширеним серед українського народу. Об’єктом його схиляння була чужинецька династія Романових або (в Галичині) Габсбургів. Липинський, напевно, мав рацію, твердячи, що українські маси мало розуміли державність як абстрактне поняття - для них держава мала уособлюватися в живій батьківській постаті. Тому мало сенс спробувати повернути це почуття відданості, звільнене внаслідок зречення останнього царя, до уособленого символу української державності. Та й пам’ять козацької доби все ще була жива серед населення середньо-східної України. Отже, видавалося розумним прив’язати відроджену українську державу до традицій старої козацької державності.

На противагу цьому аргументові висувається факт, що головна течія української революції була, без сумніву, народницькою і соціалістичною. Режим Української Народної Республіки мав ширше соціальне опертя, ніж гетьманат Скоропадського. В Україні не існувало місцевої монархічної традиції; врешті, гетьманат XVII-XVIII ст. був виборний і напівреспубліканський. Отже, квазідинастичних претензій гетьмана Павла Скоропадського було не досить, аби надати його правлінню аури легітимності. Лише