Донна Тартт - Таємна історія

тільки міг додуматися: намагався позичити гроші самого фонду й навіть пожертвувати правом розпоряджатися своїми відсотками (а якщо ти знаєшся на трастах, то розумієш усю відчайдушність такого кроку). Двійнята виступали за те, щоб ризикнути й летіти. Але… ми справді втрапили у складну ситуацію. Варто злетіти — і вороття вже не буде. Що тоді робити? Жити на дереві, наче Венді із Загубленими хлопчаками?[99] — Генрі зітхнув. — Отак ми й сиділи на спакованих валізах, із готовими паспортами, але без грошей. У буквальному сенсі. На всіх нас чотирьох заледве припадало п’ять тисяч доларів. Ми трохи подискутували, але врешті-решт прийняли рішення, що іншого виходу, крім як повернутися до Гемпдена, у нас немає. Принаймні станом на зараз.

Усе це він переповідав спокійним тоном, та, слухаючи його, я сердився все більше. Ціла картина й досі не хотіла вимальовуватись, але навіть те, що я вже бачив, мені абсолютно не подобалося. Тривалий час я мовчав і тільки роздивлявся тіні, які лампа відкидала на стелю.

— Боже, Генрі, — нарешті промовив я. Мій голос прозвучав беземоційно та якось по-чужинськи навіть для моїх вух.

Він звів брову, але нічого не сказав у відповідь, так і тримаючи спорожнілу чарку в руці та наполовину сховавшись обличчям у затінку.

Я поглянув на нього.

— Боже, — повторив я. — Що ж ви накоїли?

Генрі криво посміхнувся й перехилився, зникаючи за межами світляного кружальця, по добавку шотландського віскі.

— Здається, у тебе вже є цілком певні здогади, — відповів він. — Але дозволь мені дещо спитати. Чому ти нас не видав?

— Що?

— Ти знав, що ми покидаємо країну. Ти знав це весь час і ні душі про це не прохопився. Чому?

Стіни навколо зникли, кімната почорніла. І на тлі темряви його обличчя здавалося блідим у різкому світлі лампи, а її випадкові промінці зблискували на оправі окулярів, губилися в бурштиновій глибині чарки, іскрилися в його блакитних очах.

— Не знаю.

— Не знаєш? — усміхнувся він.

Я тільки витріщався у відповідь і нічого не казав.

— Зрештою, ми на тебе не покладалися, — його погляд раптом став непорушним і важким. — Ти нас міг зупинити будь-якої миті, але не зробив цього. Чому?

— Генрі, що, на Бога, ви зробили?

— Сам скажи, — знову всміхнувся він.

Найжахливішим у цей момент було те, що якимсь чином я це знав.

— Ви когось убили, правда? — спитав я.

Генрі витримав паузу, дивлячись на мене, а потім на мій великий-превеликий подив відкинувся на спинку стільця й розсміявся:

— А ти молодець, — проказав він. — Розумний, як я й думав. Я знав, що рано чи пізно ти про все здогадаєшся, і попереджав про це інших.

Темрява обволікала наш крихітний периметр лампового світла, важка й відчутна на дотик, немов гардина. Мене спіткало схоже на напад морської хвороби відчуття клаустрофобії, ніби стіни от-от зімкнуться навколо, і водночас у голові паморочилося від того, що ці самі стіни начебто відступили в безмежну далечину, а ми з Генрі лишилися висіти в чорній неосяжній порожнечі. Я проковтнув грудку в горлі та поглянув на одногрупника.

— Кого?

Він здвигнув плечима.

— Незначна пригода, насправді. Випадковість.

— Ненавмисне?

— Хай Бог милує, звісно ж, ні, — подивувався він.

— Що сталося?

— Навіть не знаю, звідки почати. — Він відпив із чарки. — Пам’ятаєш, минулої осені на одному із занять у Джуліана ми вивчали телестичний екстаз Платона? Βακχεία? Діонісійську нестяму?[100]

— Так, — нетерпляче відповів я. Мені здавалося, Генрі от-от має розповісти щось таке.

— Ну, ми вирішили, що хочемо таке пережити.

На якусь секунду мені здалося, що я його не розумію.

— Що? — перепитав я.

— Я сказав, що ми вирішили провести діонісійську вакханалію.

— Та ну.

— І ми її провели.

Я дивився на нього.

— Ти, певно, жартуєш.

— Ні.

— Химернішої речі мені ще ніколи не випадало чути.

Він знизав плечима.

— Навіщо воно вам здалося?

— Я був одержимий цим задумом.

— Але чому?

— Наскільки я міг зрозуміти, її не проводили от уже дві тисячі років. — Він зробив паузу, коли побачив, що переконати мене не вдалося. — Ну дивись. Уже сама можливість на хвильку стати кимось іншим приваблива сама по собі. Позбутися когнітивного способу пізнання світу, пережити трансцендентний досвід одномоментного акту нашого випадкового буття. Є й інші принади, які складніше описати, на які древні у своїх трактатах тільки натякають і які я сам зміг утямити тільки вже по факту.

— Наприклад?

— Ну, містерії, таїнства звуться саме так невипадково, — кисло промовив Генрі. — Просто повір на слово. Але й не можна недооцінювати основний інтерес — стати кимось іншим, повністю. І, ставши кимось іншим, злитись із невпинністю життя, покинути тюрму смертного існування та часу. Мене це вабило від початку, навіть коли я ще нічого не знав на цю тематику й підходив до неї не стільки як μύστης[101], а радше як антрополог. Коментатори стародавніх текстів надміру обачні. Старанно попрацювавши, вийшло з’ясувати подробиці деяких священних обрядів: конкретні гімни, священні предмети, що надягати й що промовляти. Набагато складніше відтворити саму містерію: яким чином довести себе до стану, що відіграє роль каталізатора? — Голос Генрі звучав замріяно та весело. — Ми перепробували все на світі. Алкоголь, наркотики, молитви, навіть невеликі дози отрути. Під час першої спроби ми просто напилися в дим, так і позасинавши в хітонах у нічному лісі недалеко від будинку Френсіса.

— Ви вбиралися в хітони?

— Так, — роздратовано відповів Генрі. — Це ж усе заради науки. Ми їх покроїли на горищі у Френсіса з простирадл. Слухай далі. Першої ночі нічого не відбулося. Якщо не рахувати ранкового похмілля та затерплих ший від спання просто неба. Тож наступного разу ми випили менше, але як наслідок сиділи глупої ночі на вершечку пагорба за будинком Френсіса в хітонах і горлали пісні, ніби на якійсь посвяті в студентському братстві. Ще й Банні в якийсь момент заходився так реготати, що повалився, ніби кегля, і покотився схилом у долину.

— Ясно, що самим алкоголем тут справа не вирішувалася, — продовжив він. — Господи, я навіть не перелічу всього того, що ми випробовували. Всеношні чування. Піст. Узливання. Сам тільки перелік вганяє мене в депресію. Ми палили кущі болиголову і вдихали його дим. Я знав, що піфії жували лаврове листя[102], але це також нам нічим не зарадило. Ти його, до речі, міг знаходити в духовці на кухні Френсіса.

Я прикипів до нього поглядом.

— Чому я нічого про це не знав?

Генрі потягся в кишеню по сигарету.

— Ну, якщо чесно, то мені здається, це цілком очевидно.

— Ти про що?

— Звичайно ж, ми навіть