Томас Кенеллі - Список Шиндлера

половиною воріт, яка відхилялася до стіни порожніх конторських приміщень. У щілину коло петель було видно той бік Юзефінської, звідки він прийшов. З-за цього крижаного шматка заліза він бачив смужку холодного вечора, його сіре світіння, і міцніше закутався в пальто. Повз браму пройшли, поспішаючи, чоловік і дружина, обминаючи покинуті вузли, валізи, намарне підписані великими літерами. КЛЯЙНФЕЛЬД, у вечірньому світлі проголошували вони, ЛЕРЕР, БАУМЕ, ВАЙНБЕРҐ, СМОЛЯР, СТРУС, РОЗЕНТАЛЬ, БІРМАН, ЦАЙТЛІН. Невиліковні імена. «Гори речей, обтяжених пам’яттю, — напише про таке видовище молодий художник Йозеф Бау. — Де мої скарби?»

З-поза цього бойовища, всіяного загубленими речами, Леопольд почув лютий собачий гавкіт. І ось на Юзефінську, на другий бік, вийшло троє есесівців, одного з них тягли вперед два великі службові пси на повідках. Вони повели собаківника в будинок № 41 по Юзефінській, а двоє інших есесівців лишилися чекати надворі. Польдек зосередив усю увагу на псах. Схоже, то були наполовину далматинці, наполовину німецькі вівчарки. Пфефферберґ і далі бачив Краків дружнім місцем, а ці собаки тут здавалися чужими, немовби їх вивели з якогось іншого, зовсім страшного гетто. Адже навіть у цю годину, серед розкиданих торб, ховаючись за стулкою воріт, він був вдячний рідному місту і гадав, що справжнє лихо відбувається завжди деінде, в якомусь не такому благословенному місті. За наступні півхвилини ця віра розвіється. Те, гірше за що бути не може, сталося в Кракові. Крізь щілину він побачив, що коли є на світі полюс зла, то він не в Тарнові, Ченстохові, Львові чи Варшаві, як здавалося. Він просто тут, на північному кінці вулиці Юзефінської, у ста двадцяти кроках від нього. З будинку № 41 із криком з’явилася жінка з дитиною. Один із собак вчепився жінці зубами в спідницю, в стегно. Есесівець, який займався собаками, забрав дитину і вдарив її об стіну. Від самого цього звуку Пфефферберґ заплющив очі, почув він і постріл, який зупинив плач і опір жінки.

Десь так, як Пфефферберґ мимохідь оцінив розмір гори мертвих тіл у шістдесят чи сімдесят людей, він завжди казав, що дитині було два чи три роки.

Можливо, ще до того, як жінка померла, і вже точно раніше, ніж сам це усвідомив, — немовби це сталося відрухово, спрацював якийсь орган хоробрості в його голові — Пфефферберґ припинив вмерзати в ворота, які не могли захистити його від собак, і вийшов на відкриту частину двору. Він моментально пригадав військовий вишкіл часів Війська Польського. Тож він вийшов у двір як людина, якій дано певне церемоніальне доручення, схилився і заходився прибирати вузли з речами з дороги, складаючи їх понад стінами двору. Він почув, як підійшли троє есесівців: гарчання й сопіння псів він уже відчував майже шкірою, і весь вечір, здається, натягся, немов їхні повідки. Коли вони підійшли до нього приблизно на десять кроків, Польдек став струнко, дозволив собі, вдаючи такого собі єврея-союзника з європейським вихованням, помітити їх. Він побачив: їхні бриджі й чоботи поплямовані кров’ю, але ці чоловіки не стидалися з’явитися перед іншими людьми в такому вигляді. Офіцер посередині був найвищий на зріст. Він не скидався на вбивцю: на його великому обличчі, у тонкій лінії губ читалися чутливість і делікатність.

Пфефферберґ у своєму пом’ятому костюмі по-польськи клацнув картонними підборами і віддав честь тому есесівцю, що посередині. У званнях СС Леопольд не орієнтувався, тож не знав, як звернутися до офіцера.

— Гере… — почав він. — Гере коменданте!

У ці хвилини його мозок, перебуваючи під смертельною загрозою, працював з електричною силою. Виявилося, що Леопольд угадав, бо високий чоловік був не хто інший як Амон Ґьот, у повному розквіті сил цього вечора, піднесений подіями навколо і здатний на моментальні й інстинктивні силові дії, так само як Польдек Пфефферберґ віртуозно й інстинктивно захищався хитрістю.

— Гере коменданте, дозвольте доповісти, я отримав наказ прибрати з дороги вузли, щоб забезпечити прохідність вулиці.

Собаки витягли шиї в його бік, розтягуючи нашийники. З огляду на свою чорну науку і перебіг сьогоднішньої операції, вони передчували, що ось-ось вчепляться Пфефферберґові в руку і пахвину. Вони гарчали не просто дико, а з моторошною впевненістю в тому, до чого йде, і виникало питання, чи зможе есесівець ліворуч від гера коменданта їх стримати. Пфефферберґ не тішив себе великими надіями. Він був готовий до того, що на нього накинуться собаки і з їхніх зубів його порятує куля. Коли та жінка своїм материнством не розжалобила їх, то його вигадка про вузли, про розчищення шляху, прохід яким усе одно заборонений, небагато важить.

Але Пфефферберґ повеселив коменданта більше ніж та мати з дитиною. Ось чоловік із гетто вдає бравого солдата перед очима трьох офіцерів СС: послужливий, якщо каже правду, а коли неправду, то майже симпатичний. Передусім, він поводиться зовсім не як жертва. Жоден із тих, хто сьогодні був приречений, не пробував клацнути підборами. Тож гер комендант відчув за собою королівське право явити ірраціональну, несподівану милість. Він закинув голову, його довга верхня губа піднялася вгору. Він широко, щиро розреготався, і його колеги й собі завсміхались і стримано похитали головами.

Своїм бездоганним баритоном унтерштурмфюрер Ґьот промовив:

— Ми про все подбаємо. Остання група залишає гетто. Verschwinde! — тобто зникни, ти, польський солдатику зі своїми підборами!

Пфефферберґ кинувся тікати, не озираючись, цілком готовий, що йому вистрілять у спину. Він добіг до рогу Венгерської, завернув, промчав двір лікарні, де став свідком кілька годин тому. Коли він наблизився до брами, стало зовсім темно й останні знайомі провулки гетто занурилися в пітьму. На Подґужській площі остання офіційно зігнана купка в’язнів стояла в рідкуватому очепленні есесівців і українців.

— Мабуть, я останній, хто вийшов звідси живим, — сказав він людям у натовпі.

Або, можливо, такими останніми був ювелір Вулкан із дружиною та сином. Останні місяці Вулкан працював на фабриці «Прогрес» і, знаючи, до чого йде, пішов до тройгендера Ункельбаха з двома великими діамантами, які два роки ховав за підкладкою піджака.

— Гере Ункельбах, — сказав він управителеві. — Я піду, куди пошлють, але моя жінка не знесе цього галасу й насильства…

Вулкан і його дружина та син перечекали у відділку ОД під захистом знайомого єврейського поліцая і чекали, щоб десь протягом дня Ункельбах прийшов по них і без крові провів на Плашув.

Того ранку вони сиділи в кабінеті поліцейського відділку, але це було не менш страшно, ніж коли б вони проводили цей час на власній кухні. Хлопчик то нудився, то лякався, жінка нарікала сердитим шепотом: «Де він подівся? Та прийде він