Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

один з господарів покинув замок через те, що там «присутнє зло». Двічі або тричі садиба вигоряла дощенту, а 1666 року чумна пошесть викосила всіх тамтешніх мешканців. Випадковий гість завітав до замку і знайшов усіх мертвими, крім немовляти, що плакало в колисці, в спальні.

— Отакої! — аж присвиснув Локвуд. — Ось вона, група привидів!

— Немовля врятували? — запитала я.

Джордж переглянув свої нотатки:

— Так. Його виховала двоюрідна сестра. Згодом цей хлопчик став шкільним учителем. Його життя почалося тяжко, та закінчилося цілком щасливо. Хай би там як, але негаразди в замку тривали далі. Сталося безліч нещасних випадків, а останній — перед Ферфексом — власник застрелився.

— Про Гостей нічого суттєвого ми не довідались, — міркував Локвуд. — А про Сходи, що кричать, чи про Червону Кімнату щось є?

— Лише одна згадка — в «Беркширських легендах» Корвета, — перегорнув сторінку записника Джордж. — Там сказано, що двох дітей знайшли в замку непритомними — біля підніжжя «старих сходів». Хлопчик помер відразу, а дівчинка встигла розповісти про «страшне диявольське виття, люте й лиховісне». — Він з ляскотом закрив записник. — Потім вона теж померла.

— Виття? — перепитала я.

— Напевно, той самий крик, — мовив Локвуд, розглядаючи невеселий краєвид за вікном вагона. — Легенди, легенди... Нам украй потрібні факти!

— Тут я, можливо, теж допоможу вам. — Джордж поправив окуляри, дістав з теки два папірці і акуратно поклав їх на столик біля вікна. На першому папірці було чітко накреслено чорнилом план великої двоповерхової будівлі з вікнами й сходами. Усюди були позначки синіми літерами: «Головний коридор», «Бібліотека», «Кімната герцога», «Довга Галерея»... Угорі дрібним Джорджевим почерком було написано: «Західне крило. Кумб-Кері-Голл».

— Чудова річ, Джордж, — похвалив Локвуд. — Де ти відшукав цей план?

Джордж почухав свій товстий ніс:

— У Королівському Архітектурному Товаристві на Пел-Мел. Там сила-силенна різних планів і креслень. Цей план, скажімо, виконано в дев’ятнадцятому столітті. Погляньте на головні сходи — справжнє чудовисько, найпомітніша деталь замку! А ось інший план, — він пересунув папери, — набагато давніший, напевно, ще середньовічний. Порівняно з першим — дуже грубий ескіз, зате він показує цю будівлю, коли вона тільки-но постала на руїнах монастиря. Замок на ньому помітно менший, і тут багато кімнат, які з часом, напевно, ліквідували — бо на пізнішому плані їх немає. Але погляньте — тут уже є і масивні сходи, і головний коридор, і Довга Галерея. До речі, Довга Галерея слугувала ченцям їдальнею. Деякі горішні кімнати також збереглися на обох планах. Отож, — підкреслив Джордж, — ці плани свідчать, що найстаріша частина замку — західне крило.

— А отже, — підхопив Локвуд, — саме там, напевно, і є Джерело. Чудово! Розпочнімо наші нинішні пошуки звідти. А що з іншими матеріалами, які я просив тебе переглянути? Можна їх подивитись?

Джордж простяг йому зелену теку:

— Ось. Тут усе, що я зміг розшукати про пана Джона Вільяма Ферфекса. Як ми чули, він придбав цей замок шість або сім років тому — незважаючи на його репутацію. Тут багато статей про нього самого — інтерв’ю, оглядів і такого іншого.

Локвуд зручніше вмостився на сидінні:

— Так, погляньмо... Гм-м, здається, що цей Ферфекс захоплюється полюванням на лисиць. Полюванням і риболовлею... І витрачає чимало грошей на добродійні цілі. Ого! Замолоду він ще й грав в аматорському театрі! Тільки послухайте: «Вілл Ферфекс виступає в ролі Отелло». Незбагненно! Хоча це багато що пояснює — зокрема його театральні манери...

— Хіба це зараз так важливо? — втрутилась я. Переді мною досі лежав план замку; я уважно вивчала повороти сходів, визначаючи місце сумнозвісної Червоної Кімнати.

— Усе це можна сполучити... — Локвуд раптом замовк. Розмова урвалась; потяг зупинився. Я кілька разів помацала посріблену склянку з кулоном дівчини-привида, що висіла в мене на шиї, схована за коміром пальта. Кулон був зі мною — в безпеці, як і наказував Локвуд. Я сподівалася, що він має рацію — і ми незабаром доведемо цю справу до кінця. Якщо, звичайно, переживемо цю ніч у Кумб-Кері-Грллі.

* * *

За станцією на нас чекав автомобіль. Біля капота стояв патлатий хлопець і читав старий випуск «Справжніх мисливців за привидами». Коли ми підійшли до нього, схожі зі своїми торбинами на трьох альпіністів, що повертаються з Евересту, він закрив часопис і водночас весело й жалібно промовив:

— Ви пан Локвуд? Ми одержали ваш лист. Я відвезу вас до замку.

Ми ледве запхали торбини в автомобіль. Вмоститись нам з Джорджем на задньому сидінні виявилось іще важче. Локвуд вільно сів біля водія. Таксі рушило сільським путівцем, лякаючи качок на ставку. Я раз по раз опинялася на колінах у Джорджа — хоч як намагалася сидіти рівно. Хлопець насвистував крізь зуби пісеньку, коли ми їхали повз старі сірі берести.

— Я бачу, на вашому автомобілі немає ніякого залізного захисту, — зауважив Локвуд.

— А він і не потрібен, — відповів хлопчина.

— Хіба тут так безпечно? Зовсім немає Гостей?

— Ні. Вони всі в садибі.

Хлопець рвучко завернув, об’їжджаючи яму, й мене знову кинуло Джорджеві на коліна.

Джордж поглянув на мене:

— Якщо тобі зручно, можеш так і сидіти.

— Ні, дякую. Обійдуся.

— Ви про Кумб-Кері-Голл? — питав тим часом хлопця Локвуд. — Гаразд. Нам сьогодні доведеться там заночувати.

— У новому крилі? Чи в старого Берта Старкінса?

— Ні, в самому замку.

Запала мовчанка. Хлопець мовчки відірвав руку від керма, перехрестився, торкнувся маленької іконки на дошці з приладами — і церемонно поглянув на дзеркальце.

— Мені сподобалась ця червона торбина, — промовив він нарешті. — Пасуватиме до моєї футбольної форми. Як ви гадаєте, якщо я приїду вранці до замку, пан Ферфекс віддасть її мені? Чи, може, старий Старкінс?..

— Пробачте, — обірвав його Локвуд. — Уранці вона знадобиться нам самим.

Хлопець кивнув:

— Я просто хотів її подивитись. Усе одно завтра тут проїжджатиму.

Ми заїхали на пагорб. Довкола простелялись холодні, темні поля, між якими подекуди стриміли вічнозелені деревця.

— Ви бували в замку? — запитав Локвуд.

— Я?! Що я, по-вашому, — божевільний?

— То може, щось знаєте про нього? Чи про тамтешніх привидів?

Хлопчина раптово звернув на вузеньку доріжку. В автомобілі все з’їхало ліворуч — разом зі мною. З віконної шибки, моєї голови та Джорджевого обличчя вийшов справжнісінький бутерброд.