Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

А гцо ж із цими слідами?  

— Сліди зачекають. До них ми візьмемось трохи пізніше. Зараз нам треба простежити за цими прудкими привидами. Здається мені, що вони просто промайнуть повз нас, та якщо хтось із них наблизиться до вас, застосовуйте зброю без вагання. Зрозуміло?  

Джордж кивнув.  

— А тобі. Люсі?  

— Так, так. звичайно. Зрозуміло.  

— Ще одне. В жодному разі не виходьте за межі залізного кола. А ти. Люсі, навіть і не намагайся спілкуватися з ними. Я багато думав про те. як ти минулого тижня розмовляла з привидом жінки під вуаллю. Так. то була успішна спроба, проте мені таке спілкування не до вподоби. А що на нас чекає тут, ми навіть не знаємо. Знаємо тільки, що   воно    вбило дитину.  

— Авжеж, я розумію. — погодилась я. — Не хвилюйся.  

— Гаразд. Ти взяла з собою склянку з черепом? Чудово. Слухай. чи не підкаже він тобі чого-небудь. Вистав його за коло — ризикуй краще   ним,    а не собою. А тепер ходімо. Якщо   ви    нічого не відчуєте, то відчую я.  

Він хутко підхопивсь і взяв рапіру. Наш пікнік скінчився.  

Через годину, коли сонце вже сховалось, ми розійшлись по місцях. Я стала на майданчику другого поверху, всередині кола із залізних ланцюгів, і обернулася до сходів. Моя торбина лежала біля мене в колі; напоготові були й кілька соляних бомб. Я перебувала десь футів за п’ять від перил, уздовж яких, якщо вірити нашим відомостям, мали пройти привиди.  

Коло я зробила подвійним — із двох ланцюгів, переплетених один з одним, наче змії. Подолати таку перепону не зможе жоден дух. Одначе, пам’ятаючи про те. як збожеволіло дівчатко з нічної варти, я есе-таки сумнівалася, що ланцюгів мені вистачить. Бо те дівча, радше за все, лишилося розуму не від дотику привида, а від того, що воно   побачило.    Коли ми розходились, я прочитала той самий сумнів на обличчях друзів. 11 Щоправда, ніхто з них не поділився зі мною своїми побоюваннями. Не слід забувати, що агентові не личить міркувати над такими речами. От, наприклад. Джордж частенько сушить над ними голову, тому він чудовий дослідник, зате оперативний. правду кажучи, поганенький.  

Склянку з черепом я безцеремонно поставила з зовнішнього боку кола. Вона сяяла якимось кислотно-зеленим світлом, проте обличчя всередині видно не було. Сам привид, одначе, нікуди не подівся, я почула, як він промовисто свиснув.  

— Гарненький початок... —    прошепотів він. —   Та я вже. правду кажучи, звик до такого. Отже... Локвуд. Я чув, як він щойно докоряв тобі.  

— Зовсім він мені не докоряв, — заперечила я й зазирнула через перила вниз. Ми вимкнули всі світильники на стінах, розставивши натомість по сходах сигнальні вогні. Тепер на кожній третій сходинці горіла маленька свічка. Свічки були різні — то коротші, то довші, — та всі незахищені, піддатливі до впливу того, хто проходитиме повз них. їхні теплі вогники майже торкались один одного й скидались на жовті пузирі серед темряви — нерухомі, ніби застиглі в часі. Видовище було гарне, проте лиховісне.  

— І ти готова його послухатись? —    провадив череп. —   Я нізащо не послухався б. Якщо тобі захочеться вступити в психічний контакт із привидом убивці... чому б і ні? Кажу тобі одне — давай, дівчатко!  

— Заспокойся. Я таких дурниць не робитиму, — відповіла я, дивлячись на червонясте світло Джорджевого ліхтаря, що мерехтіло далеко внизу. Як і я, він увімкнув свій ліхтар на найнижчу потужність, проте його можна за одну-єдину мить перемкнути на повну силу, для цього досить лише клац-  

нути вимикачем. Локвуд був десь