Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Клинченко наказав спинити машину. Підійшов до старої жінки, яка стояла трохи осторонь, і попросив розповісти, що тут діється. Та тільки злякано подивилася на нього, відвернулася й пішла геть, удавши, ніби не зрозуміла, хоч він звертався до неї українською мовою. Тоді Микола рішуче попрямував до мосту. Солдати розступилися. Заглянувши в рів, побачив сотні трупів, ледь присипаних свіжою землею. Тут працював цілий підрозділ солдатів, продовжуючи закопувати трупи.
— До мене, — наказав Клинченко одному з тих вояків.
Солдат, як був з лопатою в руках, так і підбіг. Доповів, що він з комендантської роти 295-ї дивізії.
— Кого ви тут ховаєте?
— Не знаю, гер лейтенант… Якісь цивільні: старики, жінки, діти…
Але, глянувши на Клинченка, продовжив тихіше:
— Ви щаслива людина, гер лейтенант, що не бачили того страхіття. Сотні постріляних, порубаних, знівечених розривами гранат. Стріляли, як у тирі, довго цілячись, вибираючи мішень. Навалили, як поганий господар дрова… Матері з немовлятами… Жах, жах… Що ж тут про нас, німців, подумають!..
Побачивши фельдфебеля військ СС, який поспішав до них, солдат раптово забурмотів:
— Пробачте, не знаю, нічого не знаю, я ж тільки закопував…
Есесівець встиг почути лише останні слова солдата, але зрозумів, про що йдеться, і сказав:
— Гер лейтенант, дозвольте цьому солдатові повернутися на своє місце. Скоро западуть сутінки, а в команди ще багато роботи. Я готовий дати вам вичерпні пояснення. Та хотілося б знати, з ким маю честь…
— Я офіцер абверу, повертаюся з тилу противника. Бачу — якась пригода, от і зацікавився.
— З абверу? — вже набагато люб'язніше мовив есесівець. — Це інша справа. А втім, таємниці особливої тут немає: так, санітарна акція. Ліквідували кілька сот недолюдків: активісти різні, комісарші з комісарчиками, євреї, поляки, місцеві українці з числа тих, хто у червоних активістах ходив.
— А хто акцію здійснював?
— «Натхігаль»! Може, чули?
— Ще б пак! Ми з гером Оберлендером навіть про побачення на кордоні домовлялися…
— Він у Лембергу [*Так німецько-фашистські окупанти називали Львів]. Головне там і відбулося, а сюди і до Тернополя тільки окремі підрозділи відряджені були. Ні, що не кажіть, а легіонери діяли рішуче й швидко. В Лембергу навіть за готовими списками…
Відчуваючи, що ось-ось втратить самовладання від цинічно-спокійного, мало не веселого тону, яким есесівець розповідав йому про жахливі події в Золочеві, Клинченко сухо подякував і пішов.
За годину вони були у Львові. Та Бізанца в його службовому кабінеті вже не застали. Черговий чиновник направив Клинченка до готелю «Жорж», а Войцехівського — до гуртожитку молодших службовців управління дистрикту.
Прощаючись з своїм супутником, який заніс йому валізку в номер, Клинченко попередив Корнія:
— Можливо, Бізанц розмовлятиме з кожним із нас окремо. Будьте насторожі. Ні кроку від легенди: «Шукач» при нас пішов на Харків. Господар явочної квартири тулиться досі в родичів. Воєнну обстановку в Києві — доповідайте в тих межах і подробицях, які дали нам у наркоматі. Тримайтеся впевнено. Постарайтеся добре відпочити. Думаю, звідси нас відрядять знов у розпорядження полковника Візера. На добраніч, Корнію!
Трохи відпочивши, Клинченко спустився на перший поверх, в офіцерський ресторан. Тут стояв гамір. Під високим склепінням плавали хмари тютюнового диму. Не видно було жодного вільного стільця. Хотів був уже податися десь в інше місце, коли з далекого кутка пролунало:
— А-а-а! Колего! Хоч із запізненням, все ж таки зустрілися! Прошу до столу!
По високому і разом з тим хрипкуватому голосу впізнав Оберлендера. Той сидів в оточенні кількох офіцерів «Нахтігалю» за зсунутими столами, заставленими пляшками й тарілками.
— Стілець! — наказав він кельнерові, який підбіг з першого помаху обер-лейтенантового пальця. Відчувалося, що цього відвідувача тут добре знають.
— Сідайте. І не відмовляйтеся від гостинності, яку не мав можливості виявити вам у Нойхаммері. Тепер ви розумієте чому… У Бізанца я вже попросив пробачення.
Ми з ним тепер зустрічаємося досить часто. Сподіваюсь, і з вами станемо друзями.
«Виходить Бізанц тут дуже впливова особа, якщо цей хамелеон так підлещується навіть до мене», — зробив висновок Микола. І, щоб додати жару, кинув:
— До нього якраз і прибув. Але, на жаль, у службовому кабінеті не застав, а квартирної адреси не знаю.
— Не будемо поспішати, пане лейтенант. Запевняю вас, що й майор сидить зараз у тихенькому місці за пляшкою вина. Тож давайте, — звернувся він до інших, — піднімемо й ми свої келихи за пана Козаченка, і я беру на себе сміливість твердити, що ніхто з вас не зробить помилки, щиро побажавши нашому колезі міцного здоров'я. Він вартий цього!
Перехиливши чарку, Клинченко став прислухатися до розмов у компанії, що була вже добре напідпитку. Говорили переважно про події перших днів німецької окупації Львова. І не випадково. Офіцери «Нахтігалю» якраз і зібралися з приводу «круглої» дати: рівно місяць тому вони разом з передовими загонами вермахту вдерлися до Львова. Горілка розв'язала язики, приспала Пильність. Та й навкруги були свої. Усі почували себе цілком вільно. Розповідали і про факти, що не потрапили до найтаємніших документів СД, гестапо й абверу. Одні здавалися Оберлендерові надто дрібними, інші — доповідалися начальству усно, бо й гриф «цілком таємно» не завжди є гарантією од «відпливу» деяких відомостей.
Особливо пожвавішали спогади пізніше, коли до вояків з «Нахтігалю», з якими вже познайомився Клинченко, приєдналися ще кілька осіб у цивільному. Це теж були офіцери легіону, але прийшли вони не в мундирах, бо виконували якесь «особливе завдання» і не встигли переодягтися. Один з них — високий, чорнявий, якого «нахтігальці»-оунівці величали паном полковником, а німці — просто паном Романом, хизуючись своїм знанням Львова, де, за його словами, народився, вчився в гімназії і став «свідомим українським націонал-соціалістом», з посміхом кинув:
— Розповім вам, панове, одну пригоду. Чи не найвеселішу в історії нашого старовинного міста. Принаймні я ніколи в житті так не сміявся, як того липневого дня. Так з хлопцями нареготалися, що аж кольки схопили.
— Та не тягніть уже ви, будь ласка, кажіть.
— Ой, не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський», після закриття браузера.