Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Пригодницькі книги » В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський 📚 - Українською

Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

21
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "В лабіринтах абверу" автора Петро Максимович Кропив'янський. Жанр книги: Пригодницькі книги.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 87
Перейти на сторінку:
юрмився в скорботному мовчанні великий натовп. А на мосту через рів, який оточував фортецю, стояла група солдатів з автоматами напоготові. Вони не дозволяли цивільним наближатися до рову.

Клинченко наказав спинити машину. Підійшов до старої жінки, яка стояла трохи осторонь, і попросив розповісти, що тут діється. Та тільки злякано подивилася на нього, відвернулася й пішла геть, удавши, ніби не зрозуміла, хоч він звертався до неї українською мовою. Тоді Микола рішуче попрямував до мосту. Солдати розступилися. Заглянувши в рів, побачив сотні трупів, ледь присипаних свіжою землею. Тут працював цілий підрозділ солдатів, продовжуючи закопувати трупи.

— До мене, — наказав Клинченко одному з тих вояків.

Солдат, як був з лопатою в руках, так і підбіг. Доповів, що він з комендантської роти 295-ї дивізії.

— Кого ви тут ховаєте?

— Не знаю, гер лейтенант… Якісь цивільні: старики, жінки, діти…

Але, глянувши на Клинченка, продовжив тихіше:

— Ви щаслива людина, гер лейтенант, що не бачили того страхіття. Сотні постріляних, порубаних, знівечених розривами гранат. Стріляли, як у тирі, довго цілячись, вибираючи мішень. Навалили, як поганий господар дрова… Матері з немовлятами… Жах, жах… Що ж тут про нас, німців, подумають!..

Побачивши фельдфебеля військ СС, який поспішав до них, солдат раптово забурмотів:

— Пробачте, не знаю, нічого не знаю, я ж тільки закопував…

Есесівець встиг почути лише останні слова солдата, але зрозумів, про що йдеться, і сказав:

— Гер лейтенант, дозвольте цьому солдатові повернутися на своє місце. Скоро западуть сутінки, а в команди ще багато роботи. Я готовий дати вам вичерпні пояснення. Та хотілося б знати, з ким маю честь…

— Я офіцер абверу, повертаюся з тилу противника. Бачу — якась пригода, от і зацікавився.

— З абверу? — вже набагато люб'язніше мовив есесівець. — Це інша справа. А втім, таємниці особливої тут немає: так, санітарна акція. Ліквідували кілька сот недолюдків: активісти різні, комісарші з комісарчиками, євреї, поляки, місцеві українці з числа тих, хто у червоних активістах ходив.

— А хто акцію здійснював?

— «Натхігаль»! Може, чули?

— Ще б пак! Ми з гером Оберлендером навіть про побачення на кордоні домовлялися…

— Він у Лембергу [*Так німецько-фашистські окупанти називали Львів]. Головне там і відбулося, а сюди і до Тернополя тільки окремі підрозділи відряджені були. Ні, що не кажіть, а легіонери діяли рішуче й швидко. В Лембергу навіть за готовими списками…

Відчуваючи, що ось-ось втратить самовладання від цинічно-спокійного, мало не веселого тону, яким есесівець розповідав йому про жахливі події в Золочеві, Клинченко сухо подякував і пішов.

За годину вони були у Львові. Та Бізанца в його службовому кабінеті вже не застали. Черговий чиновник направив Клинченка до готелю «Жорж», а Войцехівського — до гуртожитку молодших службовців управління дистрикту.

Прощаючись з своїм супутником, який заніс йому валізку в номер, Клинченко попередив Корнія:

— Можливо, Бізанц розмовлятиме з кожним із нас окремо. Будьте насторожі. Ні кроку від легенди: «Шукач» при нас пішов на Харків. Господар явочної квартири тулиться досі в родичів. Воєнну обстановку в Києві — доповідайте в тих межах і подробицях, які дали нам у наркоматі. Тримайтеся впевнено. Постарайтеся добре відпочити. Думаю, звідси нас відрядять знов у розпорядження полковника Візера. На добраніч, Корнію!

Трохи відпочивши, Клинченко спустився на перший поверх, в офіцерський ресторан. Тут стояв гамір. Під високим склепінням плавали хмари тютюнового диму. Не видно було жодного вільного стільця. Хотів був уже податися десь в інше місце, коли з далекого кутка пролунало:

— А-а-а! Колего! Хоч із запізненням, все ж таки зустрілися! Прошу до столу!

По високому і разом з тим хрипкуватому голосу впізнав Оберлендера. Той сидів в оточенні кількох офіцерів «Нахтігалю» за зсунутими столами, заставленими пляшками й тарілками.

— Стілець! — наказав він кельнерові, який підбіг з першого помаху обер-лейтенантового пальця. Відчувалося, що цього відвідувача тут добре знають.

— Сідайте. І не відмовляйтеся від гостинності, яку не мав можливості виявити вам у Нойхаммері. Тепер ви розумієте чому… У Бізанца я вже попросив пробачення.

Ми з ним тепер зустрічаємося досить часто. Сподіваюсь, і з вами станемо друзями.

«Виходить Бізанц тут дуже впливова особа, якщо цей хамелеон так підлещується навіть до мене», — зробив висновок Микола. І, щоб додати жару, кинув:

— До нього якраз і прибув. Але, на жаль, у службовому кабінеті не застав, а квартирної адреси не знаю.

— Не будемо поспішати, пане лейтенант. Запевняю вас, що й майор сидить зараз у тихенькому місці за пляшкою вина. Тож давайте, — звернувся він до інших, — піднімемо й ми свої келихи за пана Козаченка, і я беру на себе сміливість твердити, що ніхто з вас не зробить помилки, щиро побажавши нашому колезі міцного здоров'я. Він вартий цього!

Перехиливши чарку, Клинченко став прислухатися до розмов у компанії, що була вже добре напідпитку. Говорили переважно про події перших днів німецької окупації Львова. І не випадково. Офіцери «Нахтігалю» якраз і зібралися з приводу «круглої» дати: рівно місяць тому вони разом з передовими загонами вермахту вдерлися до Львова. Горілка розв'язала язики, приспала Пильність. Та й навкруги були свої. Усі почували себе цілком вільно. Розповідали і про факти, що не потрапили до найтаємніших документів СД, гестапо й абверу. Одні здавалися Оберлендерові надто дрібними, інші — доповідалися начальству усно, бо й гриф «цілком таємно» не завжди є гарантією од «відпливу» деяких відомостей.

Особливо пожвавішали спогади пізніше, коли до вояків з «Нахтігалю», з якими вже познайомився Клинченко, приєдналися ще кілька осіб у цивільному. Це теж були офіцери легіону, але прийшли вони не в мундирах, бо виконували якесь «особливе завдання» і не встигли переодягтися. Один з них — високий, чорнявий, якого «нахтігальці»-оунівці величали паном полковником, а німці — просто паном Романом, хизуючись своїм знанням Львова, де, за його словами, народився, вчився в гімназії і став «свідомим українським націонал-соціалістом», з посміхом кинув:

— Розповім вам, панове, одну пригоду. Чи не найвеселішу в історії нашого старовинного міста. Принаймні я ніколи в житті так не сміявся, як того липневого дня. Так з хлопцями нареготалися, що аж кольки схопили.

— Та не тягніть уже ви, будь ласка, кажіть.

— Ой, не

1 ... 52 53 54 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"