Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Друзі розійшлись в різні сторони, оглядаючи свою знахідку. Іван був правий, все було настільки не природньо, що здавалось що дитячий майданчик – це не конструкція посередині, а вся галявина. Згодом, невпевненість та підозрілість відійшли в сторону, оскільки сонце припікало, а животи боліли. Діма підійшов до пляжу та ступив в воду. Від задоволення хлопець завив та покликав всіх інших. Вода була прохолодна, але не крижана. Берег чистий, а у самій воді місцями лежало каміння та островки водоростей. Саме там, хлопець одразу помітив рибу. Він швидко повернувся на берег та схопив свій загострений спис. Обережно ступив у воду та рушив до місця, де тільки но бачив їжу.

Іван та дівчата стояли на берегу та не заважали. Всміхались та спостерігали за мисливцем у воді. Діма зупинився, деякий час виглядав наче колона. Несподівано, він підняв спис вище та встромив у воду. Навколо здійнялись бризки, спис піднявся, але був порожнім. Хлопець чортихнувся, потім засміявся. Він кинув зброю на берег та крикнув «Купаємось?»  Друзі закричали у відповідь та кинулись до хлопця.

Неймовірно приємна вода, спекотне сонце на деякий час відволікли виснажених мандрівників. Пройшло два дні, але було враження, наче вони вже пройшли надзвичайно важкий шлях, усіяний пригодами, труднощами та лихами. Зараз же вони просто дозволили собі трошки відпочити, відволіктись, просто забутись.

- Тепер можемо й порибалити, - сказав Іван, піднявшись та сівши на піску, після того як діти вийшли відпочити та висохти, - вода просто неймовірна, але їсти хочеться не менше.

- А от і я, - крикнула Ліза, що вийшла трохи раніше, оглядаючи щось на землі навколо озера, - ви не повірите! – вона простягнула руки з рослинами, - тут є й кульбаба, й кропива, й лопух з лободою. Всі ці рослини ми можемо їсти! – вона показала руками на дерево на галявині, - а там я бачила рослини з коренеплодами, які теж можна використовувати в харчуванні. Я впевнена, що так воно і є.

Друзі почали підскакувати до рудої дівчини, вибираючи рослини, пхаючи до рота. Жували та сміялись, час від часу вигукуючи щось веселе та радісне. Одразу, як перекусили, продовжили огляд місцевості. Дерево дійсно було дуже зручним, на ньому швидко знайшли чотири місця для ночівлі, та поділили між собою.

Ліза запищала від радощів, оскільки дійсно знайшла батат та тапінамбур, що росли щільними кущами від дерева майже до самого краю галявини, де починався ліс. Дівчина пояснила, що ці коріння можна їсти сирими, але якщо розвести вогнище та кинути плоди батату у вугілля – вийде щось схоже на печену картоплю.

Почувши про картоплю, Діма одразу кинувся збирати дрова та тягти до дерева. Хлопці розчистили місцину, почали рити яму. Вони швидко організували місце для багаття, за допомогою сухої трави та запальнички розвели вогонь. Сонце вже починало сідати, тому вогонь дійсно був дуже доречним. Мисливство та рибалку відклали на наступний день. Вода приємно додала сил, але вони швидко закінчувались. Дітям потрібен був міцний та здоровий сон.

Єдине місце, до якого друзі так і не наважились підійти – це дитячий дерев’яний майданчик. Це було абсолютно звичайне та знайоме місце. Гойдалка, гірка, смішні сходинки. Але посеред лісу, з якого немає виходу, в якому відбуваються кожен день дивні речі, знайти дитячий майданчик? Це місце лякало, викликало недовіру, страх.

- Я пропоную сьогодні лягти спати якомога раніше, - повідомив Іван, витягуючи палицею батат, - лягаємо, але лишаємо когось одного на варті. – він зробив паузу – будь-який рух, незрозумілі зміни та явища – одразу потрібно будити всіх. Це місце таке приємне та домашнє, що я навпаки його боюсь. Я вже не кажу про майданчик, - хлопець показав на гірку.

Діти погодились з Іваном, вибрали вартових та сіли чистити батат. Поснідавши, постійно позіхаючи, хлопці та дівчата розійшлись по спальним місцям. Діма визвався бути першим, хоча саме Іван наполягав на своїй кандидатурі. Хлопець впевнено відправив мисливця на дерево та сів біля вогнища, підкидуючи дров.

На небо вийшов місяць, що лиже додавало казковості та загадковості галявині. Зорі замерехтіли, посміхаючись втомленим друзям, запрошували дивитись солодкі сни. Лише тіні лісу стрибали навколо, граючись з язиками вогню, викликаючи напругу та занепокоєння. Мілана до останнього моменту чекала різких змін, лиха, жаху та божевілля. Як мінімум, вони мали точно почути виття вовків чи іржання оленів. Все ж таки, навколо було тихо. Ні вітру, ні звуків. Лише багаття, що тріщало, не даючи тиші заполонити все навколо.

Дівчина лягла на своє місце, обмотала себе мотузкою та закрила очі. Як так вийшло, що вони заблукали та не знайшли табір з іншими дітьми? Як так вийшло, що замість табору – вони знайшли цю загадкову галявину з дитячим майданчиком посередині? «Це точно витівки лісу!» - подумала дівчина, провалюючись в глибини сну, на мить згадавши Костю, оленя, рись та все те, що відбулось цими днями.

Здалось, що пройшло не більше хвилини, але Мілана прокинулась від того, що почула тонкий металевий звук. Наче стара гойдалка, що хиталась на вітру. Дівчина різко відкрила очі та піднявшись, подивилась в сторону дитячого майданчику. Навколо були сутінки, від чого у дівчини пройшов холодок по спині. «Невже я знову в проміжному світі?» - подумала вона та придивилась до гойдалки.

Дівчина ойкнула та схопилась рукою обличчя. На гойдалці, спиною до Мілани, сиділа дівчинка в платті, розмахувала ногами в такт руху. «Не бійся, йди до мене» - чітко пролунало в голові.