Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

– Здається, з Його сіяльністю Алриком Вагнером… – Промовив зі скляним поглядом Леон. А потім розгублено сьорбнув з чашки.

– Саме так. І бойовий Архімаг Вогню, який уже стільки років не брав участі в жодній бійці, серйозніший за кабацьку, ледь не плакав від щастя, розпорошуючи цих нещасних на мікрочастинки.

– Ото вже пощастило, так пощастило з сусідом, дійсно… Але ви також розповіли про доповідь нижчих демонів своїм старшим побратимам. Звідки у вас відомості, що могли якісь рядові демони доповісти начальству? У цьому логічному ланцюжку геть відсутні ті, хто міг би засвідчити цю подію з боку людського роду або інших розумних рас Іріса!

– Гаразд, визнаю, про доповідь начальству – це моє припущення. Але логічне, погодьтеся? – Примирливо підняв долоні Архімаг. – Дуже навіть логічне припущення, адже цих нещасних тварюк помітив загін місцевих мисливців, які поверталися з рейду. І демони так голосно кричали про свої пригоди, що не почув би тільки лінивий. Тому, власне, наші хлопці їх і почули.

– Ага, і усі сільські мисливці, звичайно ж, знають мову пекла, правильно розумію? – Невинно поцікавився Леон, вже автоматично сьорбнувши з чашки.

– Ні, не усі, тільки троє, здається, – трохи нахмурився, згадуючи, барон цих місць, – а ви б не вивчили мову ворога, який живе по сусідству з вами? Чи знаєте, у тутешніх місцях, це одна з необхідних умов для виживання. Швидка адаптація, гарна пам'ять і, звичайно, вміння зводити потрійну армовану кладку в умовах слабкого освітлення.

– Га?.. – Віконт виглядав, ніби збитий табуном єдинорогів.

– Повторюся, учню мій, це Грейткіллс. Ви ж не відвідували жодних будівель, крім Смарагдової Садиби, яку, власне, я збудував практично з нуля?

– Мабуть, що ні. – Визнав Д'Альбон.

– То сходіть десь, рекомендую. Та хоча б і в гості до ваших товаришів по чарці. До коваля, або до новоявленого старости. Товщина тамтешніх стінок вас здивує.

– Зізнатися, я не бачив, щоб і ви ходили в гості до новоявлених підданих, учителю. – Єхидно посміхнувся віконт.

– Щось відвар на вас не діє, здається… – З несхваленням похитав головою Архімаг. І почав пояснювати тоном, наче для відсталої дитини. – Леоне, будиночки будуються з цеглинок. Цеглинки виготовляються з глини або піску. Усе це – елементи стихії Землі. Як ти вважаєш, чи здатний дядько Грегор, перебуваючи серед десятків конструкцій, просочених Землею, і будучи найвищим магом цієї стихії, дізнатися такі примітивні характеристики, як товщина, міцність та інше?

– Чиста перемога, наставнику. Я справді верзу якусь нісенітницю, перепрошую. – Злегка схилив голову, немов каючись, Вищий Магістр. Хоча каяття в ньому не було ні на гріш. – З іншого боку, чого ще чекати від людини, яка не поспала відпущеної їй самою природою норми, та й наступні три дні залишається без сну…

У наступну секунду Леон Д'Альбон з витріщеними очима і червоним обличчям уже стояв біля столу в іншому кінці кімнати і прямо з горла, жадібно спорожняв графин з водою.

– Що… Що ви зробили?

– Втомився слухати ваше скиглення і невдячність за відвар, Леоне. І, у зв’язку з тим, що ви не оцінили усі його переваги і смак, вирішив трохи змінити його склад. Трохи гіркоти полину, крапля гостроти гномського перцю – і вуаля. Така комбінація чомусь підняла вас на ноги набагато швидше.

– Але ж, це ж… Гномський перець?! А як мені потім… Уууу! – Не оцінив наданий життєвий урок нащадок знатного роду Д'Альбон.

– Збирайтеся, віконте. Чекаю на вас у дворі – і виїжджаємо. Демони, знаєте, самі себе із замку не виселять.

***

Коли вже вдягнений, трохи злий та мерзенно бадьорий Леон Д’Альбон вийшов надвір, його наставник про щось шепотівся з Хісс, що з пихатою мордою, сповненою власної унікальності, вислухував настанови творця.

– Поки нас з учнем не буде – залишаєшся на хазяйстві за головного. Звісно ж, големи та захист села працюватимуть у штатному режимі, але якщо в моїх підданих виникнуть якісь невідкладні, форс-мажорні проблеми, то це вже буде на твоїх плечах. Цивільні організаційні питання, як завжди, поклав на Теодора.

– Без питань, Ваша милість! – Бравурно випрямив передні два метри свого тіла довжелезний змій. – Ти ж знаєш, що можеш на мене покластися.

– Отож бо й воно, Хісс. Що я ДУЖЕ добре тебе знаю. Тому й маю деякі сумніви. – Ніби про щось розмірковуючи, зробився серйозним барон.

– Це на що таке ти натякаєш, Грегоре?.. – Якщо змії вміють невпевнено посміхатися, то це була саме така посмішка.

– А на те, що якщо хоч одна з корів по поверненню мені пожаліється, що ти їх намагався вкусити, чи ще щось… Якщо хоч один селянин скаже, що ти знов лякав людей, вилазячи зі вбиральні з дурним, гомеричним реготом… Якщо ти, граючись з дітьми у «доброго песика», знов розвалиш  чийогось сарая через невдалий стрибок за палицею – я тебе вкоріню просто в одну з клумб. Будеш бруньки випускати поруч з моїми м’ясоїдними трояндами.

– Грегоре, та ти чого взагалі?! Та я ж вживаюся в колектив! – Якось дуже фальшиво обурився дерев’яний змій.

– На тиждень вкоріню, Хісс.

– Та мене діти люблять! – Сплеснув спеціально для цього вирощеними на секунду руками Хісс.