Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

сяючими Сколкозбройцями стоять перед чорно-біло-червоною стіною», — записано в єсачев 1173 року зі слів одного з наших подвижників, якого підслухали в останні миті його життя — за 12 секунд до того, як він помер.

Те, що Каладіна призначили в команду Четвертого мосту, не було звичайною випадковістю. З-поміж усіх обслуг саме там були найвищі втрати особового складу. Це заслуговувало на увагу ще й тому, що під час однієї-єдиної атаки середньостатистична команда зазвичай втрачала від третини до половини своєї чисельності.

Обіпершись спиною об стіну казарми, Каладін сидів знадвору, під бризками дощу. Не великобурі, а звичайного собі тихого весняного дощику — бідного родича стихій.

Сил сиділа в нього на плечі. Чи нависала над ним. Яка різниця?! Він усе одно не відчував її ваги. Каладін сидів, зсутулившись, звісивши підборіддя на груди, і дивився на западину в землі, яка повільно заповнювалась водою.

Йому варто було би перебратися всередину відведеної їм казарми. Вона була холодною й необладнаною, та все ж захищала від дощу. Але він… нездатен був перейматися. Скільки вже він пробув у команді? Два тижні? Три? Вічність?

Із тих двадцяти п’яти чоловіків, котрі пережили перше у його житті мостонаведення, двадцяти трьох уже не було в живих. Двох із них перевели до інших команд, бо вони зуміли якось підлеститися до Ґаза, проте це їм не допомогло. Залишилися тільки Каладін і ще один чоловік. Двоє з майже сорока.

Особовий склад команди поповнювали новими нещасними, і більшість із них теж гинула. Їх замінювали знову. І багато з тих, хто приходив на заміну, ізнов помирали. Вибирали й переобирали одного командира за іншим. Це мала би бути вигідна посада — той завжди біг там, де було найбезпечніше. Та у випадку з Мостом № 4 вона нічого не давала.

Деякі з вилазок бували не такими й поганими. Якщо алеті випереджали паршенді, мостонавідники не гинули. А якщо вони спізнювалися, то, траплялося, там уже була армія іншого великого князя. І тоді Садеас не допомагав: він розвертав військо й подавався назад до табору. Навіть у разі нещасливої вилазки паршендійські лучники нерідко зосереджувалися на обстрілі окремих команд, намагаючись перебити їх по одній. Бувало, обслуга гинула дюжинами, а Міст № 4 не втрачав жодної людини.

Але таке траплялося рідко. З невідомої причини їхня команда завжди потрапляла під удар. Каладін не завдавав собі клопоту запам’ятовувати імена товаришів. Та й жоден інший мостонавідник цього не робив. А навіщо? Вивчиш чиєсь ім’я, а до кінця тижня один із вас загине. Є всі шанси, що й обидва. А може, і варто їх запам’ятовувати? Тоді йому буде з ким перекинутися словом у Геєні. Вони зможуть згадувати, яким жахливим було життя в команді Четвертого мосту, і підтакувати один одному, що вічні муки куди приємніші.

Він невесело всміхнувся, так само вдивляючись у кам’янисту землю перед собою. Скоро по них прийде Ґаз і відправить на роботу. Драїти сортири, мести вулиці, чистити стайні, збирати каміння. Куди завгодно, лиш би менше думали про свою долю.

Він так і не знав, за що вони воюють на цих — побий їх грім — плато. Не обійшлося тут без тих великих коконів-хризалід. Не інакше, як всередині у них самоцвіти. Але як це пов’язане з Пактом помсти?

Поруч лежав іще один мостонавідник — молодий веден із біляво-рудуватим волоссям — і дивився в небо, що обпльовувало його. Дощова вода збиралася в кутиках карих очей, а тоді збігала по обличчю. Він не моргав.

Утекти вони не могли. З їхнього табору вийшла би цілком пристойна в’язниця. Мостовій обслузі дозволялося ходити до маркітантів, щоб витратити свої жалюгідні заробітки на дешеве вино та повій, але категорично заборонялося полишати табір. Його периметр надійно охоронявся. Почасти це робилося для того, щоби віднадити солдатів з інших таборів: коли армії контактували, це неминуче породжувало суперництво. Та головним завданням караульних було не дати мостонавідникам і рабам розбігтися.

Чому? Чому все це мало бути таким жахіттям? Та ще й настільки безглуздим. Чому б не дозволити кільком мостонавідникам бігти попереду, прикриваючи решту щитами? Адже це захистило би від стріл. Він запитав, і йому відповіли, що це занадто їх уповільнить. Він запитав знову, і йому сказали, що якщо він не стулить пельку, його виставлять біля ганебного стовпа.

Світлоокі поводилися так, немов увесь цей розгардіяш був якоюсь грандіозною грою. Якщо й так, мостонавідники не знали її правил, достоту як фігурки на дошці не мають навіть приблизного уявлення про обрану гравцем стратегію.

— Каладіне? — звернулася до нього Сил, спускаючись нижче й сідаючи йому на ногу, все ще у подобі дівчини в довгій сукні, поділ якої перетворювався на імлу. — Каладіне? Ти мовчиш уже не перший день.

Зсутулившись, він так само дивився в нікуди. Існував один вихід. Можна було піти до найближчої від табору прірви. Правилами таке суворо заборонялося, та караульні заплющували на них очі. Вважалося, що це єдина милість, на яку заслуговують мостонавідники.

Жоден із тих, хто проходив цією стежкою, не повертався.

— Каладіне, — промовила Сил тихим, стривоженим голосом.

— Мій батько колись казав, що на світі є два типи людей, — хрипко прошепотів Каладін, — ті, що забирають життя, і ті, що їх рятують.

Сил насупилася, схиливши голову набік. Такі розмови збивали її з пантелику: вона не сприймала абстрактних понять.

— Раніше я думав, що він помилявся. Гадав, що існує й третя група: ті, хто вбиває, щоби врятувати, — продовжив він, похнюпившись. — Я був дурний. Є третя група, та ще й немаленька. Але не така, як я вважав.

— Яка група? — запитала вона, наморщивши чоло, і сіла йому на коліно.

— Люди, які існують для того, щоб їх урятували чи вбили. Група посередині. Ті, що не можуть нічого іншого, окрім як померти чи потрапити під захист. Жертви. І я серед них.

Піднявши голову, він окинув поглядом мокрий складський двір. Теслярі порозходилися, накривши необроблений матеріал брезентом і забравши інструменти, що могли поіржавіти. Казарми мостонавідників тяглися вздовж західної та північної околиць складу. Команда Мосту № 4 була розміщена дещо осторонь від решти, немов невезіння — украй заразна хвороба. Небезпека контактного інфікування, як сказав би Каладінів батько.

— Ми існуємо, щоб загинути, — промовив Каладін. Змигнувши очима, він кинув погляд на кількох інших членів обслуги Четвертого мосту, котрі байдужливо сиділи під дощем. — Якщо ми вже не мертві.

* * *