Вільям Фолкнер - Порушник праху, Вільям Фолкнер

це сміх, і обличчя в нього раптом стало мокрим, заллявшись не потоками, а якимись вибухом і струменем води; у будь-якому разі, ось він — незграбний бовдур, вайло, другий на зріст з-поміж них усіх трьох, ще вищий, ніж його мати, ніж його дядько, коли теж наближався до сімнадцятиліття, майже дорослий чоловік, і ще тому, що в машині було так тісно, і ніяк йому неможливо відчути плече жінки навпроти і дотик її вузької руки на своєму коліні — він сидів, наче дитя, якому надавали ляпанців, ніяк не зосередившись, перш ніж збагнути, що треба стримуватися, зупинитися.

— Вони тікали, — сказав він.

— Та штовхай машину, чорт забирай, — сказала мати. — Об’їдь їх, — і його дядько на тому боці вулиці майже те й робив, готувався їхати майже так само швидко, як вів машину сьогодні вранці до церкви, намагаючись не випускати з поля зору автомобіль шерифа, і не тому, що мати раціоналістично пояснила: усі, хто вже в місті, намагаються звідти виїхати, — тож нікого не буде, хто намагався б дістатися Майдану по той бік вулиці, — отже, це була просто ще одна людина у машині поряд із вами, навіть якщо не веде авто, — от і все, що вам треба зробити: він згадав той раз, як раніше було, коли вони отак сиділи у машині і дядько вів її, і тоді дядько так само казав:

— Ну і як я це зроблю? Просто заплющу очі і щосили натискатиму на прискорювач? — а мати у відповідь:

— І скільки ти бачив зіткнень, коли жінки за кермом в обох машинах? — а його дядько тоді сказав:

— Гаразд, тушé[36], може, одна з цих машин іще в магазині, куди вчора якийсь чоловік вломився, — а потім він уже нічого не бачив, але тільки чув довге тертя, зриви, без початку і кінця, без жодної борозни від шин, звуки по дорожньому полотну, начебто рипить шовк-сирець, і, на щастя, будинок був на тому ж боці вулиці, і звуки линуть з ними на подвір’я, і тепер він може подолати цей регіт, ухопивши момент, намацати те, звідки в нього цей сміх почався, витягнути причину на світ Божий і зрозуміти, що взагалі-то не смішно; понад десять тисяч миль від смішного, якщо його мати почала клясти; він сказав:

— Вони тікали, — і одразу збагнув, що змилив, майже запізно, навіть стоячи там, споглядаючи сам себе, швидко прямуючи подвір’ям, доки не спинився та не смикнувся — просто витягнув руку і сказав: — Подивіться: я не вбогий якийсь. Я просто втомився. Я піду до себе у кімнату і приляжу, — а далі до дядька: — Зі мною буде все гаразд. Прийдіть до мене і покличте хвилин за п’ятнадцять, — потім зупинився та знов озирнувся на дядька: — Я буду готовий за п’ятнадцять хвилин, — і нарешті зайшов у будинок, навіть піднявся до себе у кімнату, досі чуючи цей звук за запнутими шторами і відчуваючи, як щось червоне миготить перед очима, доки не звівся на один лікоть під материнською рукою, знову кажучи дядькові, що стояв у ногах постелі:

— П’ятнадцять хвилин. Ви ж не поїдете без мене? Обіцяєте?

— Аякже, — відповів дядько. — Я не поїду без тебе. Я просто…

— Чи заберешся ти, у дідька, звідсіля, Ґевіне? — сказала його мати, а потім до нього: — Лежи, — і він так і зробив, та й досі воно звучало у нього в голові, навіть попри материнську руку, вузьку, тонку, прохолодну долоню, але надто суху, надто шорстку і, можливо, навіть занадто прохолодну, краще відчувати свій сухий, палючий, піщано-шорсткий череп, аніж відчувати її долоню у себе на чолі, бо принаймні він уже звик до цього жару, він відчував це досить довго, навіть струшуючи головою, але мав приблизно стільки ж можливостей уникнути цього відчуття, цієї тендітної, вузької, неминучої долоні, скільки й, струшуючи чолом, позбутися родимки, і тепер перед ним навіть не обличчя, а потилиці багатьох, зілляті в одну потилицю однієї Голови, одне суцільне місиво, цибулина, незахищена, вразлива, схожа на яйце, проте моторошна в своєму одностайному суголоссі, яка мчить не на нього, але геть.

— Вони тікали, — сказав він. — Вони рятували свою совість, заощадили аж десять центів, навіть пачки тютюну йому не купили, щоб показати, що простили йому.

— Так, — сказала мати. — Просто викинь з голови, — але це те ж саме, що сказати людині, яка висить, чіпляючись з останніх сил за край прірви, аби просто трималася: він саме цього й хотів, нічого більше, як мати нагоду відпустити це, викинути з голови, поринути у ніщо, у сон, які б мізерні уривки цього «нічого» йому б не лишалися, ще вчора він хотів спати і заснув би, але часу не мав, а зараз жадав більше, ніж колись, заснути, і весь час на світі, який йому належить, — це найближчі п’ятнадцять хвилин (або найближчі п’ятнадцять днів, або п’ятнадцять років, — та скільки б не було, бо ніхто нічого не вдіє, ніхто ж не сподіватиметься, що Кроуфорд Ґаврі вирішить навідатися власною персоною та розшукати шерифа, і сказати: «Усе гаразд, я це зробив», — тому що у них є Лукас, який сказав, що у Вінсона стріляли не з кольта сорок першого калібру, або принаймні не з Лукасового кольта сорок першого калібру, а Бадді МакКалум скаже чи не скаже: «Так, я виміняв у Кроуфорда Ґаврі німецький пістоль двадцять п’ять років тому»; нема навіть самого Вінсона Ґаврі, задля якого зможе хтось приїхати з мемфіської поліції, щоб оглянути і сказати, яка саме куля його вбила, бо шериф уже дозволив старому Ґаврі відвезти тіло додому, омити від ворушкого піску та знову поховати мерця завтра: цього разу туди зможуть поїхати Гемптон з дядьком, завтра ввечері, та викопати труп), тільки він давно забув як: а може, усе це було, і він не наважився відпустити у ніщо ту дещицю, яка йому залишилася: ні гризоти, яка вкарбується навічно, ні жалю, ні навіть усвідомлення сорому та ганьби, ні підтвердження та виправдання безсмертного прагнення, що передається людиною до людини — через катарсис жалю і сорому, але натомість лише старий чоловік, для якого гризота — навіть не частка його єства, а тільки тимчасове, мінливе явище, як його убитий син: смикнувши незнайомий труп, перевернувши горілиць, і не задля вгамування свого німого звинувачувального ридання, не задля жалості, не задля відомсти, а задля справедливості, щоб запевнитись, що він помилився, скрикнувши веселим, бадьорим, гучним голосом без краплі сорому і не знітившись: «Еге, та це ж той чортів Монтґомері, дідько б його ухопив,