Кулик Степан - Відродження-3, Кулик Степан

Розділ 22

Не знаю, що зробив Кремінь, але хвилин через двадцять у дворі бази стояла відносно рівна шеренга. Обличчя у хлопців були трохи очманілі, з коротко острижених голів стікала вода, дивилися похмуро, але погляди вже були цілком осмислені.

— Пане командире! Група добровольців за вашим наказом вишикувана. Старший групи, Кремінь. Дозвольте стати в стрій?

— Ставай…

З мене такий же військовий, як із пластиліну куля. Поняття не маю, як правильно відповідати та командувати. Та нічого, розберуся. Головне, що зараз я бачив перед собою не розбещену юрбу відморозків, а щось, що вже бодай трохи нагадує бойовий підрозділ.

— Дозвольте сказати?

Кремінь не відходив. Стояв наполовину.

— Так. Слухаю.

— Непорозуміння вийшло… Коли Фелікс пояснив суть контракту: свобода ціною життя, ми всі свій вибір зробили свідомо. У групі лише досвідчені, обстріляні бійці. Званнями не нижче за сержанта. Боягузів немає. Але коли нас вивезли за ворота в'язниці, від виду та запаху свободи наче затемнення найшло. Так захотілося насамкінець погуляти, що аж зуби кришилися. От і не втрималися. Більше не повториться.

— Впевнений?

— Присягнув б честю, — знизав плечима Кремінь. — Та тільки безглуздо це пролунає з уст зека.

— Чому ж, — не погодився я. — Честь вона або є, або немає. Незалежно від того, у погонах ти чи в робі в'язня.

Гарно сказав. Нерухомий до того стрій навіть колихнувся.

— Ну, то як? Присягаєте? Чи мені інших бійців шукати?

— Присягаємо... — хоч і не одноголосно, але твердо відповів стрій.

— Якось непереконливо, — скривився я.

Тоді Кремінь повернувся до бійців, подав якийсь знак, і шеренга дружно проскандувала:

— Присягаємо!

— Інша річ… — кивнув я. — Гаразд. Куріть поки що. У мене ще одне незакрите питання залишилося. Отримаю на нього відповідь — повернусь і тоді оголошу своє рішення.

Я не голуб миру, не білий і не пухнастий, такі в передмісті не виживають. Щоб відстояти свою пайку, доводилося битися на смерть. Зубами гризти, якщо сил не вистачало. Особливо відразу після того, як отримав статус «дорослого» і почав самостійне життя. Але чуже ніколи не брав і до насильства завжди мав огиду. Особливо, коли ситі й захмелілі від вседозволеності мордовороти Сидора знущалися з ослаблених від голоду дівчат... І я мав переконатися, що ці хлопці, яких мені доведеться вести в бій, не такі ж подонки.

З першого погляду було зрозуміло, що процес приведення до тями бійців, на дівчат не поширювався. Дві — безтурботно спали, влаштувавшись на диванах. Ще троє заручниць, зовсім не соромлячись майже не прикритої наготи, потягували з келихів якісь напої, п'яно хихикали і, схоже, насилу сприймали дійсність. Вигляд у них був ще той. Розпатлане волосся, розпухлі губи, осоловілі очі.

— О, — зауважила одна з них, миловидна, коротко стрижена брюнетка. На вигляд, років двадцяти і, судячи з більш-менш осмисленого погляду, найтверезіша ​​з усієї компанії. — Ти хто? Симпатичний який… Я тебе не пам'ятаю…

— Привіт, — привітався я не наближаючись. — Мені потрібно поставити вам кілька запитань.

— Ти полісмен, чи що? — примхливо надула губки брюнетка. — Щоб запитання ставити.

Замість відповіді я потягся до нагрудної кишені. Цього жесту вистачило.

— Ну, питай, якщо треба… А краще випий з нами. А то хлопці втекли кудись... покинули нас самих... І музику вирубали. Нудно.

— Трохи пізніше. Спочатку скажіть, як ви тут опинилися?

— То це… хлопчаки нас сюди привезли.

— Силоміць?

— Чому силою? — Здивувалася дівчина. — Ні. Ми самі…

— Так? Тоді розкажи, як усе було.

— Ну, як… Ми з цими двома матрьошками зайшли до «Самовара» випити по коктейлю. Тут ці хлопці у чорному й намалювалися. Кажуть, дівчата, хочете великого і чистого кохання? А хто його не хоче? А вони, типу, тоді поїхали з нами… Ми й поїхали. Ні, спершу, подумали… трохи. А як хлопці почали затарюватися бухлом та закускою, зрозуміли, що все серйозно. Ну, і типу, погодилися. А що? Видно ж було, що гуляти шикарно будуть… Та й хлопці кльові… Не жлоби якісь. З такими і потрахатися не влом.

— Так. Стоп. Із вами зрозуміло. А офіціантка та барменша?

— Ну, ти даєш… Я що, посередником була? Он, Лізка сидить, — брюнетка кивнула на білявку, що дрімала поруч, зодягнена тільки у фартух. — Її й питай. Гей, подруго! Не спи, змерзнеш! — штовхнула сусідку. — Тут влада цікавиться, ти сама в машину застрибнула чи тебе силою тягли?

— Що? — білявка подивилася на подругу каламутним поглядом.

— Поліція питає, ґвалтували тебе чи ні? — Спробувала пояснити суть проблеми брюнетка.

— А шо?.. Ну, так… я Лому одразу сказала, що я не така і смоктати не буду… А потім… воно якось само вийшло. Чи це вже не Лом був?

— От дуринда! Тебе не про це питають! Увімкни мозок… Хоча, звідки він у тебе…

— Сама шльондра… — образилася білявка. — Думаєш, я не бачила, як ти одразу з трьома…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍