Елена Ферранте - Історія втраченої дитини, Елена Ферранте

вийшла з її живота і ссала з її грудей. Великих, як оце в мене, а може, навіть більших. Незадовго до того, як вона занедужала, мій батько якось не дуже пристойно натякнув на її пишний бюст. Я ні разу не бачила її без бюстгальтера, ні в одну пору року. Вона завжди ховалася, почувалася невпевненою у власному тілі через хвору ногу. Незважаючи на це, уже після першого келиха вина відповідала на непристойні жарти батька такими само непристойностями, хизуючись своїми принадами та награною, не притаманною їй фривольністю. Ще раз задзвонив телефон, я кинулася відповідати. То була знову Ліла, голос її звучав різко:

– Тут у нас кепські справи, Лену.

– Їй погіршало?

– Та ні, лікарі спокійні щодо її стану. Але приїхав Марчелло і таке витворяє!

– Марчелло? До чого тут Марчелло?

– Не знаю.

– Передай йому слухавку.

– Зачекай, він свариться з Ніно.

Я почула здалеку голосну говірку Марчелло і чисту мову Ніно, що звучала якось напружено, ніби йому ось-ось увірветься терпець. Я промовила схвильовано:

– Скажи Ніно, хай не зв’язується з ним. А ще краще – відправ його додому.

Ліла мені не відповіла, замість цього я почула, як вона втрутилася у сварку, про зміст якої я й гадки не мала, і раптом зарепетувала:

– Та що за чортівню ти мелеш, Марчелло?! Пішов ти знаєш куди!

А потім крикнула вже мені:

– Сама говори з оцим виродком, я в родинні справи втручатися не бажаю!

Почулися далекі голоси. Через кілька секунд слухавку взяв Марчелло. Сказав, намагаючись бути чемним, що Еліза попросила не залишати матір у лікарні, і він приїхав саме для того, щоб забрати її звідти і відвезти до приватної клініки в Каподімонте. Запитав, наче справді шукаючи моєї підтримки:

– Я ж правильно чиню? Скажи, що правильно!

– Заспокойся.

– Я спокійний, Лену. Але ти народжувала в клініці, Еліза народжувала в клініці. То чому ж твоя мати повинна померти в лікарні?

Я відповіла збентежено:

– Бо там працюють лікарі, які її лікують.

Тут він так розлютився на мене, як ніколи раніше:

– Лікарі лікують там, де їм платять! Хто тут командує: ти, Ліна чи отой виродок?

– Річ не в тім, хто командує…

– А в чому ж іще?! Або скажи своїм друзям, щоб дозволили мені її забрати, або я зараз наб’ю тут комусь морду і все одно її заберу!

– Поклич Ліну, – промовила я.

Я ледве трималася на ногах, у скронях шалено стугоніла кров. Сказала Лілі:

– Попроси Ніно, щоб поговорив з лікарями і запитав, чи мою матір можна перевозити. Потім передзвони мені.

Я поклала слухавку й нервово потирала руки, не знаючи, що робити.

Через кілька хвилин знову задзижчав телефон. То був Ніно:

– Лену, заспокой того придурка, інакше я зараз викличу поліцію!

– Ти запитав у лікарів, чи матір можна перевозити?

– Ясно, що не можна!

– Ніно, ти запитав чи ні? Вона не хоче лежати в лікарні.

– У приватних клініках іще гірше!

– Знаю, але зараз заспокойся.

– Я спокійний, як удав.

– От і добре. Повертайся додому.

– А тут хто буде?

– Ліна про все подбає.

– Я не можу залишити Ліну з отим!

Я підвищила голос:

– Ліна зможе себе захистити. Я на ногах не тримаюся, дитина репетує, її треба викупати. Я сказала тобі: негайно повертайся додому!

І поклала слухавку.

63

То були напружені години. Ніно повернувся додому сам не свій, говорив на діалекті, лютував, повторював усе: «Ще побачимо, чия візьме!» Я зрозуміла, що госпіталізація моєї матері стала для нього питанням принципу. Він побоювався, що Соларі справді вдасться перевезти її до якого поганого закладу, де тільки й знають, що гребти гроші за лікування.

– У державній лікарні, – вигукнув він, знову переходячи на італійську, – про неї піклуються найвідоміші спеціалісти, професори, які, незважаючи на запущену хворобу, дали їй змогу достойно дожити до сьогодні.

Я поділяла його тривогу, і від цього він іще більше розпалився. Попри вечірню годину зателефонував кільком важливим особам, що обіймали високі посади в Неаполі, – не знаю, чи щоб пожалітися, чи щоб отримати підтримку в можливій битві проти свавілля Марчелло. Але я чула, що як тільки він згадував ім’я Солара, розмова ускладнювалася, і йому доводилося мовчати і слухати, що кажуть по той бік. Заспокоївся він ближче до десятої. Я місця собі не знаходила, але намагалася не показувати цього, щоб він не надумав повертатися до лікарні. Моє хвилювання передалося Іммаколаті. Мала скиглила, я прикладала її до грудей, вона заспокоювалася, а потім знову скиглила.

Я не зімкнула очей. Телефон задзвонив знову о шостій ранку, я кинулася відповідати, сподіваючись, що ні дитина, ні Ніно не прокинуться. То була Ліла, вона цілу ніч пробула в лікарні. Утомленим голосом вона розповіла мені про останні події. Марчелло, здавалося, змирився і пішов, навіть не попрощавшись із нею. Вона довго бродила сходами і коридорами, аж поки не знайшла те відділення, куди поклали мою матір. Вона лежала у палаті разом з іншими хворими жінками: хто стогнав, хто плакав – усі покинуті напризволяще зі своїм стражданням. Коли вона знайшла матір, та лежала нерухомо, з виряченими очима, бурмотіла тихенько, дивлячись у стелю: «Господи, забери мене скоріше до себе!» І тремтіла всім тілом від нестерпного болю. Ліла присіла поряд із нею, заспокоїла, як могла. Але їй треба було йти, адже починало світати і до палат зазирали медсестри. Вона сама дивувалася, як їй вдалося прослизнути непоміченою до відділення, порушивши всі правила. Їй завжди подобалося чинити, як заманеться. Але за тих обставин вона, як мені здалося, лише вдавала, що для неї це розвага, щоб я не почувалася винною через те, що їй довелося зробити для мене. Їй самій вже от-от пора було народжувати; я уявляла, як вона втомилася, виснажилася, як хвилювалася про свій стан. Я переживала за неї не менше, аніж за матір.

– Як ти почуваєшся?

– Добре.

– Ти впевнена?

– Авжеж!

– Їдь відпочивати.

– Як тільки приїдуть Марчелло з твоєю сестрою.

– Ти впевнена, що вони повернуться?

– А ти думаєш, що вони відмовляться від нагоди влаштувати шарварок?!

Поки я розмовляла телефоном, з’явився сонний Ніно. Послухав хвилинку, врешті попросив:

– Дай мені з нею поговорити.

Я не послухалася, буркнула, що вона вже поклала слухавку. Він став канючити, сказав, що попросив про допомогу у купи високопоставлених осіб, аби моїй матері забезпечили найкращий догляд та лікування, і хотів просто дізнатися, чи вже було видно наслідки його зусиль. Я відповіла, що поки ні. Після тривалого обговорення ми домовилися, що він відвезе мене до лікарні разом з дитиною, попри холодний вітер. Він залишиться в машині з Іммаколатою, а я піду до матері й повернуся, щоб погодувати малу. Він погодився, і ота його догідливість мене розчулила, хоча і трохи роздратувало те, що