Джон Гришем - Бар «Когут»

— Але він каже, що хоче судового процесу.

— Це тому, що він ідіот, ясно? Якщо пам’ятаєш, я зустрічався з його адвокатом, коли приїздив на Різдво. Він показав мені матеріали слідства та відеозапис. Луї переконує себе, що може всміхнутися присяжним і змусити їх повірити, що поліція навмисно заманила його в цю фіктивну оборудку з наркотиками. Гадає, що вийде із зали суду вільною людиною. Такого не буде.

— А як ця угода працює?

— Дуже просто. Майже кожну кримінальну справу вирішують угодою про визнання вини. Він зізнається в злочині, уникає судового процесу, і прокурор зменшує йому строк ув’язнення. Йому світить щонайбільше десять років. Я точно не знаю, як виглядатиме ця угода, але, ймовірно, йому скостять до п’яти мінус уже відбуте. А за хорошу поведінку, враховуючи переповненість тюрем і таке інше, він може вийти десь через три роки.

— І не треба чекати до вересня?

— Точно не скажу, але наскільки мені відомо, йому ніщо не перешкоджає чимскоріш піти на угоду. І звільнити від себе цей дім.

У кутиках її вуст заграла усмішка, але тільки на мить.

— Просто не віриться, — сказала вона, відводячи очі. — Він такий хороший хлопчик.

Може й так. Через наркотики Луї ходив по лезу ножа зі старших класів школи. Постійно спалахували червоні сигнали тривоги, але батьки завжди ними нехтували. За найменших ознак нещастя вони кидалися його захищати й вірили його брехні. Вони багато йому дозволяли і тепер розплачуються.

Марк точно знав, що буде далі. Вона глянула на нього заплаканими очима й спитала:

— Марку, а ти не міг би поговорити з його адвокатом? Луї треба допомогти.

— У жодному разі, мамо. Луї сяде в тюрму, а я і пальцем не поворушу. І причина цього проста. Я добре знаю Луї, який звинувачуватиме всіх, крім себе. А крайнім призначить мене. Ти й сама це чудово знаєш.

— Ти завжди суворо до нього ставився.

— А ти завжди намагалася нічого не помічати.

У глибині дому злився бачок в унітаз. Пані Фрейжер глянула на годинник і промовила:

— Рано він устав. Я казала йому, що ти приїдеш додому на ланч.

Луї завалився до кухні, широко всміхаючись братові. Марк устав, намагаючись показати, що радий його бачити, і потрапив у ведмежі обійми. Луї нагадував грізлі, який щойно прокинувся від сплячки: неголений, із скуйовдженим волоссям і набряклими від надлишку сну очима. На ньому була старезна фуфайка «Іглз», що аж репалася на боках в районі талії, і мішкуваті гімнастичні шорти, які пасували б гравцеві в американський футбол. Босоніж, але з браслетом стеження на щиколотці. Безсумнівно, він вийшов у тому, у чому й спав.

Марк ледь стримався, аби не поглузувати з набраної ним ваги.

Луї націдив собі кави й сів за стіл.

— Про що розмовляли? — спитав він.

— Про юридичну школу, — швидко відповів Марк, аби пані Фрейжер не встигла розповісти щось про його справу.— Просто сказав мамі, що пропущу семестр. Треба реорганізуватися. Моє робоче місце зникло, ринок праці зараз поганенький, так що мені треба звести дух.

— Якось це підозріло, — зауважив Луї. — Навіщо кидати школу, коли залишився тільки один семестр?

— Я не кинув, Луї. Я відтермінував.

— Його найкращий друг наклав на себе руки, — пояснила пані Фрейжер, — і його це дуже засмучує.

— Оце так! Співчуваю. Проте злив останнього семестру виглядає доволі дивно.

«Так, Луї, але зараз ти навряд чи в тому становищі, щоби коментувати кар’єрні перспективи інших»,— подумав Марк, але вирішив уникнути напруження.

— Повір мені, Луї, — сказав він. — У мене все під контролем.

— Певен, що так і є. Скажи, мамо, а що там у горщику на плиті? Так смачно пахне!

— Тушкована яловичина. Як щодо другого сніданку?— вона вже підхопилась і, відкриваючи буфет, ошелешила Марка словами:

— Луї, Марк вважає, що тобі слід визнати вину й укласти угоду. Ти вже обговорював це зі своїм адвокатом?

«Чудово, мамо! Зараз перечухраємось».

Луї посміхнувся Марку й підколов:

— То ти вже практикуючий адвокат, Марку, га?

«Якби ж ти тільки знав».

— Аж ніяк, Луї. І я нічого не раджу. Просто ми з мамою розмовляли назагал.

— Аякже! Так, мамо, я обговорював це під час бесід зі своїм адвокатом. Якщо я визнаю вину, мене посадять із заліком часу перебування під вартою, що враховує домашній арешт із цим ось браслетиком на моїй щиколотці. Отже, або наступні шість місяців я проведу у в’язниці, намагаючись уникати банд, приймаючи холодний душ спиною до стіни, куштуючи яєчний порошок і черстві тости, або я можу пересидіти ці шість місяців тут. Вибір невеликий, чи не так?

Марк знизав плечима, наче не мав своєї думки. Одне необережне слово із цього питання тільки більше всіх пересварить, а він не хотів брати в цьому участі. Пані Фрейжер розкладала на столі паперові серветки й старі срібні прибори. Луї вів далі:

— Я не визнаю вини, незалежно від того, що ви обоє про це думаєте. Я хочу суду. Лягаві заманили мене в пастку, і я доведу це присяжним.

— Чудово! — зауважив Марк. — Певен, що твій адвокат знає, що робить.

— Він знає про кримінальні закони більше, ніж ти.

— Авжеж, — пробурчав Марк.

Луї сьорбнув кави й сказав:

— Проте я сподівався, що влітку ти пройдеш адвокатський іспит і зможеш мені хоч якось підсобити в цій справі, ну, там, посидіти поруч зі мною під час процесу, аби присяжні вважали, що в мене цілих два адвокати, розумієш? Але, здається, такому не бувати.

— Еге ж, такому не бувати. Я вирішив перепочити.

— Якщо чесно, дивно це все.

Їхня мати виставила на стіл три порції паруючої тушкованої яловичини. Луї накинувся на свою так, ніби тиждень не їв. Марк подивився на матір, потім глянув на годинник. Він був тут уже сорок хвилин і сумнівався, що витримає хоча б годину.

25

У ПОНЕДІЛОК ТРЕТЬОГО БЕРЕЗНЯ урядові агенти здійснили наліт на головне управління «Свіфтбанку» в Філадельфії. Пресу попередили, і в газетах з’явилася купа світлин невеличкої армії в куртках, прикрашених літерами «ФБР», яка вантажила коробки й комп’ютери в підігнані фургони. Компанія оприлюднила заяву, в якій проголошувалося, що все нормально, вони співпрацюють і все таке