Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Вона поглянула на Котелка: той зацікавлено слухав.

— Зразу видно, що Олесь не з нашого хутора, — всміхнулася Настя. — Інакше б уже просив мене не називати цього імені вголос. Наші смертельно бояться його…

— А ти — ні?

— Кажу ж: демони — в серцях людей. А тепер — поглянь: прізвище твого Томаша — Болгар. І ти не знаєш, звідки воно взялося в твоїй голові. А демона на ім’я Вій, що відбирає в людей віру в прощення, насправді звати Балорг.

Мовивши це, Настя відступила від клаптика землі, де раніш написала ім’я Томаша. Зараз там було два імені: одне під іншим:

БОЛГАР

БАЛОРГ

Вона мовчки чекала на мою реакцію. Котелок підійшов і, схилившись над написами, нестерпно повільно намагався їх прочитати.

— Та годі… — розчаровано сказав я. — Це все?

— Ти не розумієш? Ніяка це не розмова з совістю! І слова Балорга — це аж ніяк не твої думки!

Цієї миті мені по-справжньому стало шкода дівчинки.

— Гаразд! — раптом вигукнула Настя. Побачивши моє байдуже обличчя, вона миттєво стерла написи ногою. — Тоді ходімо зі мною!

— Куди? — здивувався я.

— Ти хотів знати, кого держать у гробниці? Ходімо!

Вона схопила мене за руку.

— Невже демона? — всміхнувся я.

— Якщо ти зараз повісишся чи ще якось занапастиш себе, то так ніколи і не взнаєш!

Вона відпустила мою руку й рішуче попрямувала до хвіртки. Через кілька кроків Настя обернулася. В її очах пломеніла лють і рішучість. У місячному сяйві вона була ще прекрасніша, ніж завжди. Нагадувала розбуджену серед ночі фурію — й це було так зворушливо, що я мимоволі всміхнувся. Вперше відтоді, як мене витягнули із зашморгу.

— Чого шкіришся? — сердито запитала вона.

— Ти дуже гарна, — сказав я. — Надто коли сердишся.

Мені здається, перш ніж Настя відвернулася й пішла далі, на її вустах сяйнув легкий усміх. Я пішов за нею.

— Стійте! — жалісливо покликав Котелок. — Давайте хоча б уранці!

Та на нього ніхто не зважив, і небораці довелося поспішити на нами.

Опинившись на кладовищі, оповитому лиховісним серпанком, Котелок тремтів, як осиковий листок. Я ж боявся тільки одного — наразитися на озброєних головорізів. Та в місячному світлі все було, як на долоні. Настю, схоже, взагалі ніщо не лякало, і рухалась вона з рішучістю вітру. Здавалось, якби зараз перед нами постав сам диявол, вона б відштовхнула його плечем, навіть не уповільнивши кроку.

Нарешті ми зупинилися перед криптою з написом «Сім’я Засухи».

— І як ми зайдемо? — запитав Котелок.

У голосі його лунала зрадлива надія, що відімкнути замок нам не вдасться.

— Настю, маєш шпильку? — запитав я.

Вона похитала головою.

— Ну, значить не судилося… — озвався Котелок, не приховуючи радості.

— Та годі тобі, Олесю! — сказав я. — Ніколи не повірю, що в такого забобонного субчика, як ти, ніде на одязі немає шпильки від пристріту!

Він спохмурнів і насупився.

За півхвилини на моїй долоні були дві чудові англійські шпильки. Я оглянув замок. Він був примітивний. Розігнув обидві шпильки й засунув їх у шпарину. За мить замок клацнув і відкрився.

— Ну, хто перший? — поцікавився я.

— Ти, — сказала Настя. — А ми слідом.

Намагаючись не шуміти, я розмотав ланцюг, що з’єднував кільця на дверях, і потягнув на себе тяжку стулку. Всередині було темно хоч в око стрель.

Обережно увійшов. Щось гучно дзвякнуло в глибині склепу, і я мимоволі здригнувся. Засунув руку в кишеню, дістав звідти сірник і черкнув ним об двері. В кутку гробниці, на старій ковдрі, сиділа людина. Її довге скуйовджене волосся було сиве-сивісіньке і закривало майже все лице. Людина затулилася від світла тонкою блідою рукою.

Від здивування я, здається, аж позадкував, але Настя рішуче підштовхнула мене в спину, ввійшовши разом зі мною. Потім зненацька вихопила у мене сірник і піднесла до обличчя.

— Не бійтеся! — сказала вона голосно. — Погляньте, кого я привела!

Людина опустила руки, і я побачив, що це — жінка з втомленим зморшкуватим лицем.

— Вони замкнули її тут тиждень тому, — пояснила Настя. — Перед твоїм приїздом. Вона все одно не стала б їм підігрувати…

Я не слухав її, бо не міг одвести погляду від обличчя цієї жінки… Її губи… Я пам’ятав, як вони цілували моє чоло… Тонкий ніс… Я торкався його, сидячи в неї на руках, а вона сміялася… Щоки… Я навіть пам’ятаю їхній запах…

— Мамо…

— Це ти? — мама підвелася й простягнула до мене руки, які помітно тремтіли.

Я обійняв її, притиснувши міцно-міцно… Наче хотів заткнути діру в своїй душі, з якої сочився й сочився біль. Мама… А вона все намагалась відхилитися, щоб розгледіти моє лице. Сірник догорів і стало темно. Тоді вона заходилася обмацувати моє обличчя руками, торкалася пальцями кожної зморшки.

— Хома… — нарешті видихнула вона, і далі гладячи моє лице, волосся, шию, плечі, мій шрам на щоці, наче не вірила, що я стою перед нею. — Синочку мій…

— Мамо…

Вона зовсім не змінилася. Тільки постаршала на двадцять років.

Коли батько помер, мені виповнилося одинадцять.

Ми з Іваном були на річці. Після білої немочі (власне, через неї) нікому на хуторі не дозволяли купатися. І навіть мій батько, який казав, що всі хутірські звичаї — це поклоніння дияволу, погоджувався з цією забороною. Вода і біла неміч були якось пов’язані.

Тож ми з Іваном просто кидали на воду тріски, і це були кораблі ворожого флоту. Ми жбурляли в них каміння, взявши на себе роль берегових гармат. Аж тут прийшла мама.

Я ніколи не забуду виразу її обличчя: спокійного та відсутнього. Наче машкара.

— Щось сталося? — запитав я.

А вона просто обійняла мене. І повела додому.

Не пригадую вже, як саме вона мені це сказала. Здається, почала зі слова «біда». Не пам’ятаю. Пам’ятаю, як перепитав її, ще не цілком усвідомивши значення свого запитання:

— Батько що — помер?

А вона відповіла:

— Ми лишилися з тобою самі.

І я точно збагнув сенс цих слів, та не міг осягнути його. Хотілося всміхнутись. Чи здивуватись. Я нічого не відчував і не розумів, як може насправді статися те, про що вона каже.

Відчув і зрозумів, уже коли побачив батька в труні.

До того часу мені доводилося бувати на похоронах раз чи двічі. Я дивувався, що мертві люди геть не схожі на себе — на тих, кого ти бачив лишень тиждень тому. В домовинах натомість лежали зовсім інші, не схожі на них ляльки. Мені так хотілося, щоб мій батько теж був несхожий. Так було б легше — ховати ляльку. Але він був схожий. Це і був він. Такий рідний і любий. Його щоки завжди трохи кололи, коли він обнімав мене. І він казав: «Синку мій, синку».

Я так і не пережив цієї смерті. Біль не відпускав мене ніколи. Я міг не думати про нього, міг жити і навіть радіти життю, та біль завжди мовчазною тінню стояв за моєю спиною. Одного разу Іван сказав: «Не полегшає навіть через сто років». Не знаю, звідки він це знав. Мабуть, просто повторив слова когось із дорослих. Та, хоч як це дивно, після них мені відлягло. Я більше не сподівався, що біль мине. Просто жив з цією дивною сумішшю в серці: невимовною любов’ю до батька і чорною жалобою по ньому. Намагався, щоб любов передужчувала жалобу.

У чотирнадцять я познайомився з нею. І вперше відтоді, як