Теодор Драйзер - Американська трагедія

І проте він дуже цікавився життям місцевого товариства, причому вважав себе і свою сім’ю найважливішою його часткою. Ніколи не забуваючи про гідність і суспільне становище своєї сім’ї, він старанно зважував кожний свій крок, кожне слово. Випадкового спостерігача звичайно вражали в ньому зарозумілість і різкість, відсутність юнацької веселості, здавалося б, властивої його вікові. І все ж він був молодий, інтересний і непоганий з себе, до того ж мав гострий язик і вмів часом вкинути якщо не блискуче, то зле і влучне слівце. В Лікурзі, завдяки становищу сім’ї і своєму власному, його вважали одним з найпринадніших женихів. Але він був настільки захоплений власною персоною, що навряд чи в його внутрішньому світі знайшлося б місце для тонкого, справжнього розуміння іншої людини.

Почувши, що він піднявся сходами і зайшов до себе, — його кімната була розташована в задній частині будинку, поруч з її кімнатою, — Белла вибігла від матері і постукала до нього.

— Гіл, можна до тебе? — гукнула вона'.

— Звичайно.

Весело посвистуючи і, очевидно, збираючись кудись, він діставав фрак.

— Ти куди збираєшся?

— Нікуди. Переодягаюся до обіду. Ввечері поїду до Вайнантів.

— Ах, Констанція, звичайно.

— Ні, не Констанція, звичайно. Звідки ти взяла?

— Ніби я не знаю!

— Облиш. Ти для цих розмов прийшла сюди?

— Зовсім ні. Ти подумай, Фінчлі збираються наступним літом збудувати дачу на Дванадцятому озері, на самому березі, поруч з Фентами, і містер Фінчлі купує для Стюарта моторний човен завдовжки тридцять футів і будує для нього сарай і солярій. От номер, га?

— Що за вислови в тебе! Невже ти не можеш відучитися від жаргону? Говориш, мов дівчисько з фабрики. Це все, чого вас у школі навчають?

— Ну, вже не тобі казати про жаргон! А ти сам? По-моєму, ти перший подаєш приклад!

— Ну, по-перше, я старший за тебе на п'ять років. По-друге, я мужчина. Краще б ти брала приклад з Майри — хіба вона коли-небудь так розмовляє?

— Ах, Майра!.. Ну, годі. Ти краще подумай, — вони збудують дачу, і влітку в них буде так весело. Хочеш, ми туди поїдемо? Ми можемо поїхати, якщо захочемо… тільки якщо тато й мама погодяться.

— Ну, не знаю, чи так уже це чудово, — відповів брат, хоч насправді його дуже зацікавила ця новина. — Чи мало місць, куди можна поїхати, крім Дванадцятого озера.

— Так, звичайно, але тільки не для тих, кого ми знаємо. Скажи, будь ласка, куди ще їдуть кращі родини з Олбені та Утіки? Сондра каже, що на Дванадцяте озеро з’їдеться все краще товариство, на західному березі будуть найкращі дачі. У всякому разі Кренстони, і Ламберти, і Гаррієти дуже скоро поїдуть туди, — додала Белла рішуче і задирливо. — На озері Грінвуд майже нікого не залишиться з нашого товариства, навіть якщо Ентоні і Ніколсони не рушать з місця.

— А хто сказав, що Кренстони переселяються туди? — із жвавою цікавістю запитав Гілберт.

— Ну, звичайно, Сондра.

— А їй хто сказав?

— Бертіна.

— Так, ці родини почали весело жити, — дивним тоном і не без заздрості зауважив Гілберт. — Скоро їм стане тісно в Лікурзі.— Він різким порухом смикнув галстук метеликом, який йому ніяк не вдавалося приладити, і злегка зморщився — комірець був тісний.

Хоч Гілберт і ввійшов недавно в діло свого батька як головний контролер над виробництвом, а незабаром розраховував стати на чолі всього підприємства, він все ж заздрив молодому Гренту Крен-стону, своєму одноліткові, юнакові дуже гарному і привабливому зовні, який був набагато сміливіший у поводженні з дівчатами і мав у них великий успіх. Молодий Кренстон, як видно, вважав, що допомогу батькові на підприємстві можна чудово поєднувати з деякою часткою світських розваг, — Гілберт не був згодний з цим. Власне, молодий Гріфітс, коли б міг, охоче обвинуватив би молодого Кренстона в розбещеності, але той досі не виходив за межі розсудливості. І «Кренстонівська компанія плетених виробів» явно висувалася в одне з провідних промислових підприємств Лікурга.

— Так, — додав Гілберт помовчавши, — вони надто швидко розширюють справу, я б на їх місці поводився обережніше. Кінець кінцем вони не найбагатші люди на світі.

При цьому він подумав, що Кренстони не схожі на нього і на його батьків: вони справді сміливіші, хоч, може, і не більше женуться за успіхом у товаристві. Він заздрив їм.

— І знаєш, — захоплено заявила Белла, — Фінчлі ще влаштовують над сараєм, де стоятиме яхта, веранду з паркетною підлогою для танців. І Сондра каже, що Стюарт хотів би, щоб ти цього літа погостював у них якнайдовше.

— Та невже? — сказав Гілберт саркастично і з деякою заздрістю. — Вірніше сказати, він сподівається, що це ти погостюєш у них якнайдовше. Я буду зайнятий усе літо.

— Нічого такого він не говорив. І потім нічого з нами не станеться, якщо ми туди з’їздимо. В Грінвуді, як я розумію, гарного буде мало. Там залишаться самі мокрі курки!

— Ось як! Мамі буде дуже приємно це чути.

— А ти, звичайно, скажеш їй?

— Ні, не скажу. Тільки я не думаю, щоб ми так відразу взяли й поїхали за Кренстонами і Фінчлі на Дванадцяте озеро, принаймні тепер. Але ти можеш погостювати у них, якщо тобі так хочеться і якщо тато дозволить.

У цю хвилину внизу знову пролунав стукіт вхідних дверей, і Белла, забувши про суперечку з братом, побігла зустрічати батька.

РОЗДІЛ II

Родоначальник лікурзької парості Гріфітсів був на вигляд значно примітнішим, ніж батько родини Гріфітсів у Канзас-Сіті. На противагу своєму куцому і незграбному братові з місії «Врата уповання», якого він не бачив років тридцять, Семюел Гріфітс був вищий від середнього зросту, міцний і стрункий, з проникливим поглядом, різкими манерами і мовою. Давно вже він звик вважати себе людиною неабиякої проникливості і видатних ділових якостей — це стверджувалося досягнутими ним результатами — і часом бував нетерпимий до тих, кого не можна було назвати незвичайними людьми. Він не був брутальний або неприємний у поводженні, але завжди намагався додержувати спокійного і холодного вигляду.

І, виправдуючи цю свою манеру поводитися, він говорив собі, що просто оцінює себе так, як усі навколишні оцінюють його і тих, хто, подібно до нього, має визначний успіх у житті.

Семюел Гріфітс переселився в Лікург років двадцять п'ять тому з невеликим капіталом і з вирішенням вкласти його в нове підприємство— фабрику комірців; результати перевершили найсміливіші його сподівання і, природно, він пишався з цього. Тепер, через двадцять п'ять років, йому належав, безперечно, один з найкращих і з смаком збудованих особняків у Лікурзі. Гріфітси