Джеймс Хедлі Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

Моріллі наставив пістолет на Ніка.

— Ти сам винен, Інгліше, — проказав він. — Забагато знаєш. Ставай до стіни.

Інгліш напружився. До річки йому не дострибнути — задалеко. До Моріллі також. Він зрозумів, що смерть підійшла до нього впритул і вже заносить косу над головою. Дивно, але Нік не відчував страху, лише злість і розчарування, що не встиг роздавити цього покидька Шермана.

Він зробив крок назад.

— А киньте-но свої пукалки, поки не поранилися, — раптом почувся впевнений голос з-за машини. — Швидко, я сказав, стрілятиму на «раз»!

Ненкін поспішно кинув свій пістолет. Лейтенант напівобернувся, його обличчя почервоніло від люті.

Постріл пролунав несподівано, і Моріллі, хитнувшись, випустив пістолет із руки. Проклинаючи все на світі, він схопився за поранене зап’ястя, з якого потекла кров.

Із-за машини вийшов Чак Еган.

— Я вирішив проїхатися за вами, босе, — сказав він. — Ці двоє поводились якось дивно.

Інгліш підняв пістолет Моріллі, а зброю Ненкіна кинув у воду.

— Запізнюєшся, Чаку, — криво посміхнувся Нік.

— Краще пізно, ніж ніколи, — весело мовив Еган. — Із цими що робимо?

— Затримай їх на кілька годин, — розпорядився Інгліш.

— Легко, — Чак підійшов до Ненкіна і вдарив його по голові руків’ям пістолета.

Коли Ненкін упав долілиць, Моріллі спробував відступити.

— Стій на місці! — вигукнув Інгліш. — Ще треба пошукати причину, аби не вистрелити тобі між очі.

— Тобі кінець! — процідив крізь зуби Моріллі.

Чак ударив його по потилиці, і той осів на коліна. Після ще одного удару Моріллі розпластався на мокрому від дощу асфальті.

— Приглянь за ними, Чаку, аби не плуталися під ногами. Мені необхідно кілька годин.

— Я з вами, підстрахую, — стривожився Чак.

— Залишайся з ними, — відрізав Інгліш. — Це — наказ.

Сідаючи за кермо поліцейської машини, він звернувся до Егана:

— Дякую, Чаку. Згадаю тебе у заповіті.

Тоді розвернув машину і рвонув уздовж пристані у напрямку міста.

5

Яскраве світло лампи болісно різонуло по очах, коли Лоїс спробувала їх розплющити.

Пронизливий біль ударив у скроні, й дівчина прикрила очі, прикусивши нижню губу, аби не заплакати.

Кілька хвилин лежала так, не ворушачись, намагаючись скласти шматочки спогадів у чітку картинку. Де вона? Що сталося? Згадала, як Коррін упала на підлогу, згадала, як схилилася над нею, а потім почула шурхіт за спиною. І все. Більше нічого не вдалося згадати. Лоїс обережно розплющила очі, не дивлячись на світло і, долаючи біль, спробувала озирнутися навколо.

Вона лежала у кімнаті, точніше — у каюті. У розкішній каюті, оздобленій горіховим деревом, зі смаком обставленій дорогими меблями. Лоїс збагнула, що лежить на ліжку, й похапцем перевірила, чи одягнена. Так, з неї зняли лише плащ і взуття, а інший одяг залишився.

Повільно підвівши голову, дівчина скривилася від раптового болю у скронях.

— О, ласкаво просимо на нашу вечірку, — чоловічий голос змусив Лоїс здригнутися.

Вона кинула поглядом вліво.

Кремезний чоловік зі шрамом на обличчі та штучним лівим оком сидів у кріслі біля входу в каюту і погладжував перев’язане зап’ястя.

— Приємно нарешті отямитися, правда? Ти була без свідомості більше години.

Лоїс інстинктивно натягнула спідницю на коліна, наскільки це було можливо, коли побачила, як безсоромно він роздягає її очима.

— Не хвилюйся, — чоловік зі шрамом посміхнувся і дістав пачку сигарет. — Це не перші голі ноги, які я бачу, і точно не останні.

Він узяв сигарету, черкнув сірником і закурив.

— Де я? — тихо запитала Лоїс.

— На яхті Шермана, — відповів чоловік зі шрамом. — Він буде трохи пізніше. Поговорить з тобою.

— А ви хто? — дівчина припіднялась.

— Я — Пен, — усміхнувся той. — Приглядаю за бізнесом Шермана. І за тобою приглядаю. Ще щось?

— Чому я тут?

— Поговорити. Якщо чесно, дівчинко, то довго ти не протягнеш, — Пен весело підморгнув. — Він мочить усіх направо і наліво, я вже перестав рахувати тіла. От, наприклад, сьогодні — Коррін. Гарна жінка була, можна було б порозважатись, але йому байдуже. Бачила, як він її вбив?

Лоїс завмерла і не могла навіть поворухнутися.

— Можливо, якщо ти будеш слухняною, — продовжив Пен, хитро розглядаючи її одним оком, — я спробую його вмовити тебе не вбивати. Думаєш, ти зможеш бути слухняною?

— Підійдеш до мене — закричу! — люто вигукнула Лоїс.

Пен кивнув і струсив попіл на підлогу.

— Коли Шерман піде, кричи, скільки влізе. Тут на шість миль навколо ні душі. Не хочеш по-доброму, мені байдуже. Навіть люблю, коли пручаються.

Лоїс не сказала ні слова. Вона швидко озирнулася навколо, але єдиний вихід був через двері, біля яких сидів Пен.

— Він уже йде, — Пен підвівся. — Будь обережна, дівчинко. Він шаленіє, коли йому щось не подобається.

Двері відчинились, і в каюту зазирнув Шерман. Його щелепи ритмічно рухались, поки бурштинового кольору очі розглядали Лоїс.

— Забирайся! — наказав він Пену.

Кремезний чоловік покірно пройшов повз нього і зачинив за собою двері. Шерман сів на стілець.

— Перепрошую, що довелось ударити вас, міс Маршал, — сказав він м’яко. — Але ваш прихід був дуже невчасним. Що ви хотіли від Коррін?

— Чому ви притягнули мене сюди? — запитала Лоїс, сідаючи на ліжку.

— Тут я запитую! — раптом роздратовано вигукнув Шерман. — Чому ви прийшли до Коррін Інгліш?

Лоїс вагалася. Холодні байдужі очі лякали її, але вона твердо вирішила не говорити Шерману, що збиралася змусити Коррін свідчити проти нього.

— Я чула, що вона закатала сцену в Сілвер Тауер, — тихо мовила вона. — Хотіла знати, чи містер Інгліш говорив із нею після того.

Шерман вивчально розглядав її, гадаючи, вірити їй чи ні.

— Ви знаєте, де Інгліш зараз?

Дівчина похитала головою.

— Ви впевнені?

Вона знову хитнула головою.

— Ви знаєте, що він убив Джулію Клер та її коханця і що поліція його розшукує?

— Я чула, що їх убили, але впевнена, що містер Інгліш тут ні до чого.

Шерман усміхнувся.

— Ще б пак! Ви ж закохані в нього.

Лоїс промовчала.

— Ви ж закохані в нього, правда?

— А це не ваше діло.

— Може, й моє, — Шерман задумливо дивився на неї. — Поліція ще не спіймала його, а Інгліш, поки він переховується,