Пауло Коельо - Хіппі

буря, але душа залишилася зовні, сподіваючись побачити, куди це все приведе. Чекаючи на день, коли за збігом обставин я ввійшов би туди й побачив інших людей, які обертаються довкола себе, але все це буде добре поставленим балетом — і нічим іншим. Це було не те, чого я шукав.

І я знав: якщо не погоджуся на ті умови, наступного разу ці двері виявляться зачиненими — навіть якщо я зможу й далі входити й виходити, як це сталося першого разу.

Чоловік прочитував мою душу, бачачи всі суперечності й сумніви, і на жодну мить не ставав піддатливішим — усе або нічого. Він сказав, що має повернутися до своєї особливої медитації, і я попрохав відповісти мені принаймні ще на три питання.

— Ви приймаєте мене як учня?

— Я приймаю як учня твоє серце, бо не можу відмовитися — інакше моє життя не принесе жодної користі. У мене є два способи показати мою любов до Бога: перший — це славити Його вдень і вночі в самотності цього залу, та це не принесло б жодної користі ні мені, ні Йому. Другий — це співати, танцювати й показувати Його лик усім через мою радість.

— Ви приймаєте мене як учня? — спитав я вдруге.

— Птах не може літати лише з одним крилом. Суфійський учитель є нічим, якщо не може нікому передати свій досвід.

— Ви приймаєте мене як учня? — запитав я втретє й востаннє.

— Якщо завтра ти переступиш цей поріг, як робив ці два дні, я прийму тебе як учня. Але майже певен, що ти передумаєш.

Карла знов наповнила обидва келихи й почаркувалася з Пауло.

— Моя подорож закінчилася тут, — повторив він, можливо, сумніваючись, що вона зрозуміла щойно сказане. — Мені нічого робити в Непалі.

І приготувався до плачу, до люті, до відчаю, до емоційного шантажу — усього, чого можна очікувати від жінки, яка сказала «я тебе кохаю» попередньої ночі.

Та вона лише всміхалася.

— Я ніколи не думала, що буду здатна покохати когось, як тебе, — відповіла Карла після того, як вони спорожнили келихи і вона знов наповнила їх. — Моє серце було закрите, і це не має ніякого стосунку до психологів, браку хімічних речовин і тому подібного. Це ось таке, чого ніколи не поясню, але раптом — я не зможу точно сказати, в яку саме мить, — моє серце відкрилося. І я кохатиму тебе до кінця життя. Коли буду в Непалі, кохатиму тебе. Коли повернуся до Амстердама, кохатиму тебе. Коли ж нарешті захоплюсь іншою людиною, кохатиму тебе, можливо, трохи інакше, ніж сьогодні.

Благаю Бога — не знаю, чи він існує, але сподіваюся, що він поряд з нами й чує мої слова, — аби ніколи не дозволив, щоб я раділа тільки власному товариству. Щоб я не боялася потребувати когось і щоб не боялася страждати, бо немає гіршого страждання, ніж сіра темна кімната, куди не може ввійти біль.

І щоб це кохання, про яке стільки людей говорили, стільки його переживали, страждали від нього, — щоб це кохання повело до того незнаного, яке тепер мені відкривається. І, як сказав колись один поет, щоб воно повело мене до землі, де не існує ні сонця, ні місяця, ні зірок[53], ні смаку вина на губах, а тільки Інший, той, кого зустріну, тому що ти відкрив мені шлях.

І щоб я могла йти, не потребуючи ніг, бачити, не потребуючи очей, летіти, не прохаючи, аби в мене виросли крила.

Пауло дивувався й радів водночас. Обоє вони входили в незвідане, з його страхами й дивами. У Стамбулі — місті, де можна було б оглянути стільки видатних пам’яток, — вони відвідали власні душі, і не було нічого кращого й наснажливішого за це.

Він підвівся, обійшов стіл і поцілував її, знаючи, що це суперечило місцевим звичаям, що відвідувачі могли б сприйняти це як образу, — та все одно поцілував її з любов’ю, та без хіті, з бажанням, та безгрішно, бо знав, що це був їхній останній поцілунок.

ін не бажав зруйнувати магію миті, та все одно мав запитати.

— Ти чекала на це? Ти була готова?

Карла не відповіла, тільки всміхнулася, і він ніколи не дізнався відповіді — і це було справжнє кохання, питання без відповіді.

Він вирішив провести її до автобуса. Пауло вже повідомив водієві, що лишається тут — вивчати те, що йому потрібно вивчити. На мить відчув бажання повторити славетну фразу з «Касабланки»: «У нас завжди буде Париж»[54]. Та розумів, що це буде дурістю; крім того, йому треба поспішати, аби повернутися до зеленого залу й до безіменного вчителя. Люди в автобусі вдавали, що нічого не бачать. Ніхто не попрощався з ним, бо ж ніхто — крім водія — не знав, що тут був кінцевий пункт його подорожі.

Карла обійняла його, не кажучи нічого, але могла відчути його кохання як щось майже фізичне, як світло, що дедалі яскравішає, ніби ранкове сонце сходить і осяює спочатку гори, потім міста, потім рівнини, потім море. Двері зачинилися, і автобус рушив. Він ще встиг почути чийсь голос в автобусі: «Ей, ще бразилець не сів!» Та автобус уже віддалився. Колись він знову зустріне Карлу, щоб дізнатися, як минула решта подорожі.

Епілог

 лютому 2005 року, коли він уже був відомим усьому світу автором, Пауло мав прочитати велику доповідь в Амстердамі. Уранці того дня один із центральних голландських телеканалів узяв у нього інтерв’ю в колишній нічліжці, перетвореній тепер на готель для некурців із високими цінами та маленьким, але відомим розкішним рестораном.

Він більше ніколи не мав звісток від Карли. Путівник «Європа за п’ять доларів на день» перетворився на «Європу за тридцять доларів на день». «Парадізо» був зачинений (його відчинять знов за кілька років, уже як місце проведення концертів), площа Дам обезлюдніла — це була просто площа з тим загадковим обеліском посередині, про який він так ніколи й не дізнався — і далі не прагнув знати, — що він символізує.

Пауло відчув спокусу прогулятися вулицями, якими вони колись прямували до дармового ресторану, але із ним завжди був хтось із організаторів. Тому вирішив повернутися до готелю й