Террі Пратчетт - Чаротворці, Террі Пратчетт

Існує мантра, яку слід проговорювати в подібній ситуації. І неважливо, що є дверима — полог намету; обривок шкури на юрті, яку повсякчас обвівають вітри; міцна дубова дошка товщиною в три фути з велетенськими залізними цвяхами чи ДСП прямокутної форми, облицьована червоним деревом, з крихітним віконечком угорі, яке жахає своїм вітражем, а також дзвінком, який грає на вибір двадцять популярних мелодій, які не захотів би слухати жоден шанувальник музики навіть після п'яти років сенсорної депривації.

Один чарівник обернувся до іншого й поставив типове питання:

— Цікаво, кого це принесло о такій годині?

Стукіт у двері повторився.

— Назовні не залишилося нікого живого, — відповів інший чарівник, і доволі нервово, адже якщо відкинути можливість, що це хтось живий, завжди залишається підозра, що це може бути хтось мертвий.

Цього разу від стуку задрижали завіси.

— Одному з нас краще піти й перевірити, — сказав перший чарівник.

— Гаразд. Я зачекаю тут.

— А. О-о. Ну добре.

Він повільно рушив коротким склепінчастим коридором.

— Ну то що, я пішов, гляну, хто там? — озвався він.

— Чудово.

Навдивовижу незвична постать нерішуче попрямувала до дверей. Звичайних мантій було недостатньо, щоб захиститися від поля високої енергії всередині вежі. Тому поверх парчі й оксамиту чарівник натягнув товстий комбінезон із підкладкою, набитою стружками горобини і вишитою окультними символами. До свого гостроверхого капелюха він прикріпив затемнену скляну маску, а його рукавиці неймовірного розміру наводили на думку, що він був воротарем у крикеті, у який грали з надзвуковою швидкістю. Хімічні спалахи та пульсація величного творіння у великій залі відкидали довкола нього різкі тіні. Чарівник почав копирсатися в засувах.

Опустивши маску на лице, він привідкрив двері.

— Нам не потрібно жодних... — почав чарівник.

Варто було підібрати кращі слова, адже вони стали його епітафією.

За певний час його колега помітив, що відсутність чарівника дещо затягнулася, і вирушив коридором, щоб його знайти. Двері були розчахнуті, чудотворне пекло по той бік ревіло, намагаючись розірвати сітки заклинань, що його стримували. Узагалі, двері не були відчинені повністю; він потягнув їх на себе, щоб зрозуміти причину, і тихенько завив.

За його спиною почувся шум. Чарівник обернувся.

— Що... — почав він.

Ось на такій жалюгідній ноті і закінчилося його життя.

Летячи високо вгорі над Округлим море, Ринсвінд почував себе дещо по-дурному.

Рано чи пізно таке стається з кожним.

Наприклад, у шинку хтось зачіпає ваш лікоть, ви швидко повертаєтеся й обсипаєте його добірною лайкою, аж раптом зі запізненням помічаєте, що прямо перед вами похитується пряжка ременя чоловіка, радше витесаного з каменю, аніж народженого природним шляхом.

Або у вашу машину врізається якась тарантайка, ви стрімко вискакуєте, щоб пригрозити водію кулаком, але коли він встає, розгортаючись, немов у якомусь страшному фокусі, стаючи все більшим і більшим, ви усвідомлюєте, чому він сидів на задньому сидінні.

Чи, може, ви ведете своїх побратимів-бунтівників до капітанської кабіни, грюкаєте в двері, з-за яких виглядає його величезна голова, а потім і все тіло, — із шаблею в кожній руці, — і кричите: «Ми збираємось захопити корабель, сволото, і всі хлопці прийшли мене підтримати!», а він перепитує: «Які хлопці?», тож ви раптово відчуваєте, наскільки велика пустка утворилася позаду вас, і здатні вичавити лише: «Ем...»

Іншими словами, це неприємне відчуття знайоме кожному, хто коли-небудь дозволяв хвилям власного гніву викинути його на берег спокути, залишаючи його, висловлюючись сучасною поетичною мовою, по вуха в лайні.

Ринсвінд і далі відчував гнів, приниження і таке інше, але ці емоції трохи притихли, і його звична особистість майже стабілізувалася.

Усвідомлення того, що вона летить на кількох ниточках блакитно-золотої шерсті високо над фосфоресцентними хвилями, не принесло їй особливого задоволення.

Він прямував до Анк-Морпорка й намагався пригадати, для чого.

Звісно, це було місце, з якого все почалося. Можливо, справа в Академії, що була до краю перевантажена чарами й лежала, наче гарматне ядро на всесвітній ковдрі нестриманості, розтягуючи реальність до межі. Анк був тим місцем, де все розпочиналося й закінчувалося.

А ще це була його домівка. І яким би він не був, дім кликав чарівника до себе.

Вже згадувалося, що серед предків Ринсвінда, мабуть, було кілька гризунів, оскільки в стресових ситуаціях він відчував непереборне прагнення втекти й заритися в нірку.

Певний час килим вільно нісся, керований повітряними потоками, а світанок, який Креозот порівняв би з рожевим пальцем Зірниці, вогняним кільцем освітив край Диску. Його ліниве світло розлилося по всьому світу, який зазнав ледь помітних змін.

Ринсвінд моргнув. У цьому світлі було щось дивне. Ні, якщо подумати, не дивне, а дивовижне, і це було найдивнішим. Це як дивитися на світ крізь сонячне марево, яке жило якимось своїм життям. Воно танцювало й розтягувалося, даючи непрозорий натяк на те, що воно — дещо більше, ніж просто оптична ілюзія. Це була сама реальність, що стискалася й розтискалася, наче гумова кулька, що намагається втримати в собі забагато газу.

Ближче до Анк-Морпорка коливання повітря стало сильнішим, а спалахи й фонтани розтерзаного повітря вказували на те, що боротьба і не збиралася стихати. Подібна колона зависла над Аль Халі, і раптом Ринсвінд усвідомив, що вона була тут не єдина.

Чи не вежа це там, над Квірмом, де Округле море впадає у великий Узбічний океан? А довкола були й інші.

Усе сягнуло критичної межі. Сама суть магії занепадала. Прощавай, Академіє, рівні, ордени; у глибині душі кожен чарівник знав, що природною одиницею магії є один чарівник. Вежі множитимуться й боротимуться між собою, допоки не залишиться лише одна, а тоді битимуться вже чарівники, аж поки не зостанеться хтось один.

Опісля, найімовірніше, він вступить у сутичку зі самим собою.

Уся конструкція, яка служила маятником для магії, розпадалася на шматочки. Це обурювало Ринсвінда до глибини душі. Він ніколи не був мастаком у магічних справах, але не в цьому суть. Ринсвінд знав, де його місце — на самому дні, але принаймні якесь місце в нього було. Він міг підняти голову й побачити, як спокійно вистукує увесь крихкий механізм, споживаючи природну магію, утворювану обертанням Диску.

Він ніколи нічого не мав, але нічого — це вже щось, а тепер його позбавили усього.

Ринсвінд розвернув килим, і тепер він прямував у напрямку віддаленого сяйва Анк-Морпорка, що був блискучою плямкою в ранковому світлі. Та частина мозку чарівника, якій не було що робити, задумалася,