Ієн Макьюен - Спокута

Обабіч заарештованого сіли двоє полісменів, затиснувши наче лещатами. Дверцята зачинилися, і коли автомобіль поїхав, лишився один констебль, який віддав честь, торкнувшись шолома. Сесилія лишилася там, де стояла — на дорозі,— непорушно спостерігаючи, як зникає машина, але плечі її тремтіли — певно, від плачу, і Брайоні відчула, що ніколи ще так не любила свою сестру, як зараз.

Тут би й мав завершитися цей нескінченний день, який огорнув літню ніч, і кінцем мав бути «гамбер», який зникав за поворотом. Але наостанок не вистачало ще й конфлікту. Машина проїхала не більш ніж двадцять ярдів, як раптом загальмувала. Спочатку Брайоні не помітила постаті, яка рухалася посеред дороги, навіть не думаючи відійти осторонь. Це була невисока на зріст жінка, яка пересувалася перевальцем, убрана у квітчасту сукню фабричної матерії, і стискала щось на взір ковіньки — але зблизька це виявилося чоловічою парасолькою з маківкою у формі гусячої голови. Машина зупинилась і загуділа, коли жінка стала впритул до радіатора. Це була мати Роббі, Ґрейс Тернер. Замахнувшись парасолькою, вона щось кричала. З переднього сидіння вийшов полісмен і заговорив до неї, а потім узяв жінку за лікоть. Інший констебль, який віддавав честь автомобілю, уже поспішав на підмогу. Місіс Тернер випручалася, звільнивши руку, знову підняла парасольку — цього разу обіруч — і щосили тріснула гусячою головою по блискучому капоту «гамбера»: звук пролунав, як постріл. Коли констеблі наполовину штовхали, наполовину тягнули її на узбіччя, вона кричала одне слово так гучно, що Брайоні було чутно аж зі спальні.

— Брехуни! Брехуни! Брехуни! — волала місіс Тернер.

З розчиненими передніми дверцятами автомобіль повільно поїхав, оминаючи її, і зупинився, щоб впустити полісмена. Його колега ледь тримав Ґрейс. Вона знову замахнулася парасолькою, але удар відскочив від капоту. Полісмен вихопив у Ґрейс парасоль і кинув через плече на траву.

— Брехуни! Брехуни! — досі кричала Ґрейс Тернер і зробила кілька безнадійних кроків до автомобіля, що зникав на дорозі, а потім безсило стала, опустивши руки, споглядаючи, як машина переїхала перший міст, перетнула острів, а потім другий міст і, нарешті, розчинилася в білині.

Частина друга

* * *

Відбулося вже стільки жахіть, але сталася несподіванка, яка вразила його, і це враження довго не хотіло його полишати. Коли вони дійшли до перехрестя, здолавши три милі вузькою доріжкою, він побачив стежку, яку звертала праворуч, спускалася й відтак звивалася до гайка на невисокому пагорку на північному заході. Вони зупинилися, щоб він міг звіритися з картою. Але там, де він думав, карти не виявилося. Її не було ні в кишені, ні за поясом. Він що — випустив її чи десь забув, поклавши на привалі? Скинувши шинель, він поліз за пазуху, коли раптом його осінило. Карта була затиснута в лівій руці увесь цей час, уже понад годину. Він скосив оком на двох супутників, але ті, відвернувшись, стояли окремо, мовчки палячи цигарки. Карта досі була затиснута у нього в руці. Він витягнув її з закляклих пальців капітана, який був родом з Західного Кенту: убитий лежав у канаві за... за... де саме? Такі карти — рідкість. Ще він забрав у вбитого капітана револьвер. Він не намагався видати себе за офіцера. Просто свою гвинтівку він загубив і прагнув лише вижити.

Стежка, яка його зацікавила, спускалася вниз, до розбомбленого будинку, доволі нового — мабуть, цей відбудований котедж належав залізничнику. У багнюці навколо поритої коліями стежки виднілися сліди тварин. Мабуть, кози. Довкола була розкидана подерта смугаста тканина з обвугленими краями — клапті штор або одягу,— а на кущі висіла відірвана розбита віконниця, і скрізь чувся запах мокрої сажі. Це їхня дорога, їхній маршрут. Він згорнув карту й, обтрусивши шинель і накинувши її собі на плечі, дещо побачив. Інші, відчувши його рух, озирнулись і простежили за поглядом. Це була нога на дереві. Високий дорослий платан, убраний у лист. За двадцять футів угорі виднілася нога, за-тиснута в розщепленому стовбурі, відтята трохи вище коліна. Звідти, де вони стояли, не було видно жодних слідів крові чи роздертої плоті. Це була ідеальна нога: бліда, гладка, досить маленька — певно, дитяча. Вона стирчала в розгалуженні, немов виставлена напоказ заради їхнього блага чи сповіщення: ось вам нога.

Двоє капралів, не стримавши бридливого пирхання, нахилилися підібрати свої речі. Вони відмовлялися замислитися над побаченим. За останні дні вони вже набачилися донесхочу.

Нетл, водій вантажівки, вийняв ще одну цигарку та спитав:

— Ну то куди, бос?

Його називали так, щоб обійти важке питання чину. Він поспіхом, майже бігом рушив по дорозі. Хотів вирватися вперед, подалі від цього видовища, щоб виблювати або випорожнитися — ще сам не знав. За сараєм, на купі розбитого шиферу, його тіло обрало перше. Він відчував таку спрагу, що не міг дозволити собі втрачати рідину. Він одпив з фляги й обійшов сарай. Міг скористатися лише цим моментом, щоб оглянути свою рану. Вона була праворуч, трохи нижче грудей, завбільшки з монету в півкрони. Вигляд мала не такий жахливий, як коли він учора змивав засохлу кров. Хоча шкіра навколо почервоніла, однак набряку не було. Але всередині було ще щось. Він відчував, що там щось застрягло і хитається. Певно, осколок шрапнелі.

Доки капрали наздогнали його, він поправив сорочку й удав, що вивчає карту. В цьому товаристві лише карта давала нагоду для приватного життя.

— До чого такий поспіх?

— Та пампушка якась в око запала.

— Це через оту карту. Знову ці його кляті сумніви.

— Які ще сумніви, джентльмени. Це наша стежка.

Він вийняв цигарку, і капрал Мейс дав йому прикурити. Потім, щоб приховати тремтіння в руках, Роббі Тернер попрямував далі, а інші за ним, як уже два дні поспіль. Чи три? Він був у нижчому чині, аніж вони, проте ці люди пішли за ним і слухалися його, а щоб не втратити власної гідності, підпускали шпильки. Коли вони блукали манівцями або ішли навпростець через поля і він занадто довго мовчав, Мейс неодмінно питав: «Що, бос, знову дівка-пампушка цвяхом у голові засіла?» А Нетл повторював: «Таж засіла, хай йому чорт, таж засіла, холера ясна». Вони були містянами, які не любили сільської місцевості й губилися там. Стрілка компаса нічого їм не говорила. Курс базової підготовки, де цього навчали, їх оминув. Вони вирішили, що Роббі їм потрібен, щоб допомогти дістатися берега. Але вони його не розуміли. Він, не маючи жодної нашивки, поводився як офіцер.