Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

За вісімнадцять секунд після загибелі трьох атлах-наг десантну групу приймає нове крило винищувачів, перекинуте з нижчих ярусів бою. Два з п’яти мі-го перетворюються на силіконову пару, перш ніж зграя встигає перегрупуватися. Їхні ефірні проекції, позбавлені атомарних якорів, ще декілька секунд несамовито лементують на субелектронних рівнях, відчайдушно намагаючись втримати кварки та нейтрино, з яких вони складаються. Інтерфейс фіксує їхнє передсмертне виття химерними, напівпрозорими вибухами показників у конфігураційному просторі інтерфейсу. Решта відступає, групуючись з новими силами для бою з перехоплювачами. Вишукано-смертельний танок десятків об’єктів лишається вище; десант продовжує падіння на поверхню Марса. На висоті двадцяти тисяч їх зустрічають ще дві зграї під прикриттям вогневої платформи. Ескорт прибуває із запізненням, яке коштує десанту ще чотирьох машин. За вісім секунд потому вогнева платформа дає сильний нахил на правий борт і зривається у штопор, лишаючи по собі напівпрозорий шлейф диму. Силіконовий полімерний гель, що вкриває зовнішні поверхні платформи, увесь вкритий бульбашками та пухирями, які вибухають потоками розжарених газів. Четверо мі-го поспішно відлітають від приреченого корабля, потрапляючи під вогонь винищувачів і приціли ракет.

— Т плюс триста двадцять секунд, — огидно жвавим тоном повідомляє координаторка. — Висота — шість тисяч. Гальмування розпочато.

Навіть розріджена атмосфера Марса вже розжарила зовнішні покрови атлах-наги до трьохсот градусів, гальмування має збільшити цей показник удвічі, але для десантної машини, розробленої під земні умови, це наче прохолодна ванна. Так, арахнідів переоблаштували під Марс, базуючись на теоретичних розрахунках та штучно відтворених середовищах. Гравітація, тиск та склад атмосфери, щільність ґрунтів та міцність локальних конструктивних матеріалів ворога, випромінювання та радіаційний фон — усе це старанно відтворювалося в фізико-математичних моделях і переносилося в спеціальні випробувальні камери… І саме тому запас міцності щодо кожного робочого показника збільшували в рази. Поки що це себе виправдовувало.

Трійка б’якхі з’явилася на двох тисячах, коли ескорт уже мав повертатися через надто низьку для нього висоту. Одна каменем упала на перехоплювач, ледь не втричі менший за неї, пазуристі лапи розідрали полімерний титан обшивки, вивернули синтетичні тельбухи в бризках штучної крові, осяйно-лазурової… Друга з неймовірною швидкістю промайнула ескорт, вхопивши найближчу атлах-нагу. Та спробувала ухилитися, але через гальмування маневр вийшов надто повільним. За мить б’якхі розідрала десантну машину навпіл. Реактивні струмені двигунів, перш ніж ущухнути, безсило лизнули хітин крилатого артропода. Фігурка пілота, розпізнана сенсорами бойового інтерфейсу, розсипалася вихором показників, які демонстрували термінальні зміни протягом наступних секунд.

Перехоплювачі зв’язали боєм третього б’якхі, але допомогти десанту через малу висоту були вже не в змозі. Та й б’якхі, неймовірно швидкі та рухливі, що наче ігнорували закони тяжіння та інерції, були страшним, смертельним ворогом. Не маючи розумної чи просто далекобійної зброї, ці почвари навіть пазурами та ікластими дзьобами несли руїну найдосконалішим імперським апаратам, бо, як і мі-го, були істотами, що одночасно існували у різних квантових станах, відбиваючи проекції на різних шарах поточного струнного ландшафту — від квантового вакууму, який вчені за прадавньою окультною практикою називали етером, до молекулярної оболонки релятивістського простору-часу. Б’якхі можна було вразити фізично, тобто на рівні атомів чи вище, але завдати серйозної шкоди можна було лише на субатомарному рівні.

Через брак такої зброї Стара Імперія програла Війну Тисячі Демонів. Через те, що Нова Імперія її мала, вона виграла Сторічну війну та розпочала Реконкісту.

Висота — вісімсот. Б’якхі з’явилася зовсім поряд, між двома арахнідами, інтерфейс розсипався вогняними намистинами вокселів, прогнозуючи вектори атаки, де два з трьох були фатальними для пілота.

Він так і не зрозумів, чому монстриця атакувала його товариша. Він був ближче, у зручнішій для ворожої атаки позиції… але вибрали не його. Він дивився, як страшний дзьоб, увесь в тонких, гострих іклах, видирає шматки вкритої графеном оболонки десантного модуля, шматує біополімерну броню…

— Т плюс триста дев’яносто вісім! Контакт!

З потужним виляском відлетіли секції модуля, розчиняючись у здійнятій іржавій куряві, останній імпульс двигунів переплавив пісок на скло. Складені, притиснуті до цефалоторокасу лапи розпрямилися, здіймаючи атлах-нагу над землею. Хеліцери та педипальпи скинули вогнестійкі чохли. Бойовий інтерфейс трансформувався, пристосовуючись до нової вимірності простору-часу, в який функціонуватиме десантна машина.

Поряд, у хмарі рудого пороху й диму, проступав обрис б’якхі. Лапи її топталися рештками понівеченого арахніду. Двигуни ще працювали, вогонь, наче жертовні смолоскипи, здіймався обабіч почвари. Вона отямилася швидко. Отямилася — і атакувала. Але цього разу атлах-нага вже не була безпомічною мішенню. В нетрях піщаної бурі, що здійнялася приземленням десятка бойових машин, виднілися дві постаті, що рухалися з неймовірною швидкістю та точністю. Перші постріли розірвали рідке повітря, перетворюючи молекули вуглекислого газу на сажу. Крилата фігура шугонула догори, вирвавшись за межі пилової хмари, але тієї ж миті гвинтом спікірувала на арахніда, що зустрів її розсипом пострілів — ламаних, химерно викривлених променів, які немовби прокладали собі шлях, розтинаючи саму причинно-наслідкову сферу. Монстр зривався в піке так, ніби просто припиняв фізично існувати в одній точці простору-часу, переносячись в іншу, неймовірним чином оминаючи власну смерть. За пів секунди він врізався в місце, де тільки-но стояв арах-нід — той стрибком уникнув атакуючого, хоча ворог в останній момент і змінив напрямок руху. Довгий пазур пропоров черево, шматуючи біополімер броні. Густий, бридкий слиз поштовхами почав витікати з діри, але й б’якхі, зачепившись, на декілька мілісекунд утратив рівновагу. Цього вистачило — імпульс випарив вузькі груди, відділивши довгу шию й перетинчасті, як у комахи, крила від решток тулуба.

Курява осідає, проявляючи силуети тринадцяти атлах-наг.

«Pleni sunt caeli et terra gloria tua. Osanna in excelsis! Benedictus qui venit in nomine…»

Думка чи мова, подяка чи благання… Ці слова існують ніби окремо від пілота, тіло якого — ключовий елемент бойової машини, ідеально відкалібрований механічно й збалансований електрохімічно. Навколо лежить Кідонійська долина, рясно всіяна палаючими рештками та обвугленими кістяками. А за два кілометри попереду — багряне громаддя Кідонійського сфінкса, релікта Старої Імперії. Сліпі суворі очі спостерігають за різаниною, яка розгортається в сіро-рудому небі та вище того неба, що його раз у раз розпанахують вибухи і спалахи, червоні та чорні.

Навіщо пращури збудували цього ідола? Ніхто цього вже не скаже — хіба що ті, хто зараз мешкають в його нетрях.

«Salva nos…» — шепіт зривається з губ пілота Никона Зерваса, коли тринадцять атлах-наг рушають до темного отвору, що веде до підземного міста Дерінкую.

III

— Це все маячня. Хазяї не доведуть до такого. Це вже було раніше…

— Пхе! Немов ти щось про це знаєш! Велике Нищення відбулося п’ять віків тому! Ніхто навіть не уявляє, що воно