Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

— Навіщо це повстання? Хіба не дали Хазяї-з-Югготу людям мир та процвітання — ті самі, яких террани намагалися здобути самотужки — шкодою та нищенням?

— А може, для них шкода й нищення і є миром та процвітанням?

— Для тих, хто жив тоді, чи тих, хто бунтує зараз?

— А хіба є різниця?

Діманта замріяно роздивлялася витончені лінії високого склепіння, лиш упіввуха слухаючи бесіду подруг. Вони втрьох сиділи на невеличкій терасі біля «Гельвету», зібравшись там, аби трохи перепочити та перекинутися словом у обідній час. «Гельвет» був салоном Естін Аршет — подруги, що не бачила різниці між терранами минулого та сучасними. Естін була ще зовсім молода, їй виповнилося тільки десять, і її спроба розпочати власну справу була радше підлітковим прагненням до самостійності. Так само як ігри, в які вони бавилася з Луїзою Каше, що дорікала марсіанам за обожнення Хазяїв.

А за перилами тераси гомоніла Біла галерея — одна з найпросторіших печер Дерінкую, завдовжки в півкілометра та тридцять метрів заввишки, склепіння якої трималося на семи колонах з гартованого кварцового скла, кожна близько семи метрів завтовшки. Колони мали декілька надбудованих ярусів — невеличких майданчиків, на одному з яких, власне, й розташовувався «Гельвет» та тераса, на якій зараз сиділи подруги.

Крізь круглі отвори в стелі галерею освітлювали широкі пучки сонячного світла — розкіш, якою Біла галерея й завдячувала своїй популярності. Отвори були зароблені ледь не десятком захисних шарів, що затримували зовнішню радіацію та розріджену, повну вуглекислого газу атмосферу, забезпечуючи необхідні чистоту, тиск та склад повітря у місті. Мешканці Дерінкую любили проводити тут обідні та ранкові години, надвечір, щоправда, віддаючи перевагу затишнішим місцям. Невеличкі родинні майстерні пропонували симпатичні дрібнички, салони збирали місцеву «золотооку молодь» — тих, хто не був ще обтяжений високим градусом допуску та родинними обов’язками. Зрідка тут можна було побачити хазяїв — стрімкі тіні, що з’являлися та зникали, і ніколи не можна було вгадати, в яких справах вони сюди завітали. Це був людський осередок, і хазяям начебто не було чого тут робити. До того ж їхні розваги (якщо їх можна було так назвати) жодним чином не перетиналися з людськими.

Теплий грайливий вітерець ворушив волосся Діманти, яке вона розпустила на час відпочинку. Довге, кольору світлої міді, воно було предметом гордощів дівчини, як і тонка статура та відносно невисокий зріст — не більше двісті сорока сантиметрів. Обидві подруги були вищі за неї майже на пів голови. Не те щоб це робило їх поганулями, але мініатюрна жінка завжди вважалася вродливішою.

— Я чула, що тепер вони сунуть сюди. Що це Нове Нищення, і їх уже не зупинити… Що тепер воно інше, бо тепер ця справа не між смертними, а між богами.

— Овва! І звідкіля ти таке знаєш? Про все це люблять потеревенити пристаркуваті чоловіки та їхні позерки-матрони. Нічого вони не знають. І не можуть знати.

«Справді, хто менш за всіх знає, той більш усіх патякає», — про себе подумала Діманта. Вже давно поширювалися містом плітки про повстання на Террі, про те, що Хазяї залишили планету — не самі, не під тиском темних, а через когось із Давніх богів, що став на бік повстанців (хто б іще знав, навіщо він це зробив). Проте ніхто з мешканців Дерінкую ніколи не бачив ані Терри, ані терран. Хазяї не мали кораблів, придатних для переміщення людей між планетами, тож першим і останнім трансфером між Террою та Марсом було перенесення Танжеру, що сталося ще на початку епохи. До того, щоправда, захопленими кораблями терран були депортовані на Марс колоністи Церери та Місяця, але це була невелика кількість і вони швидко асимілювалися, не залишивши по собі навіть сліду. Та й розводитися про рідну планету людства Хазяї не любили. Звісно, можна було спробувати знайти записи з Терри в інфохрамах чи в ефіромагнітних мережах — це навіть не заборонялося… проте ніхто з тих, хто мав достатній градус, щоб усе це розкопувати, дивним чином таким не цікавився. Коротко кажучи, посвячені розуміли, що Хазяї подібної допитливості не схвалять, бо те, що марсіани можуть побачити на Террі, точно не піде на користь самим марсіанам.

У підземних містах Марса (і в наземному Танжері) загалом мешкало близько трьох мільйонів жителів. На Террі, за даними Хазяїв, мешкало три мільярди. Це був цілком інший світ, світ, майже ні в чому не схожий на Марс. Іноді Діманта мріяла про Терру, але ті мрії майже завжди оберталися на задушливі кошмари. До своїх мрієвидів Діманта ставилася серйозно — бо знала, що реальність побаченого оком розуму може бути навіть більшою, ніж реальність світу, що бачать очі тіла. Ще мати навчили її тонких ритуалів, присвячених мандрам мрієвидами, передали окультне знання, багато поколінь тому отримане родом Сангарія.

Поки Естін, Луїза та ще декілька дівчат потайки гралася на нижньому поверсі свого «Гельвету» у «Внутрішнє коло дочок Хаосу», мати готували Діманту до істинного служіння Повзучому Хаосу Н’ярлатотепові. Вони з придихом промовляли «Усі вогні — Вогонь» і розповідали про Катуджу, десницю Н’ярлатотепа, що дає своїм вірним надбуття, існування поза життям і смертю, непідвладне законам цього світу. Діманта, яка задля розваги навіть відвідала декілька зібрань Внутрішнього кола, чемно, але рішуче відмовилася приєднатися до нього.

— А що ти про це думаєш, Дімі? — спитала Луїза замріяну дівчину. Такі спроби втягнути її у справи Кола, долучивши до його інтересів, траплялися час від часу, але останніми місяцями щось пробігло між Естін та Луїзою, і їхні спільні атаки на Діманту майже припинилися.

— Про що? — спитала вона, кліпнувши великими золотавими очима.

— О так, це наша Дімі, — всміхнулася Луїза. — Все місто аж тіпає від жаху, а вона змахує віями й запитує: «А що трапилося?»

Діманта знову почала блукати замріяним поглядом по високій стелі Галереї, перевитій кварцовими фермами, що блискучим павутинням розходилися від колон.

— Трапилося те, що від Терри до Марса, — мовила вона таким самим замріяним тоном, — шістдесят мільйонів кілометрів холодної порожнечі. Це якщо повстанцям ще пощастить і дві планети під час перельоту не опиняться обабіч Сонця.

Естін розреготалася, втішена відсіччю, яку отримала Луїза.

— А ще трапилося, що пращури тих терран заснували це місто, — обурилася та. — І мільйони кілометрів холодної порожнечі їм не дуже завадили.

— Це було до того, як Хазяї взяли їх під нагляд, — завважила Естін. — Поглянь навкруги. Хіба хтось із цих хробаків, яким хтось помилково дав руки і ноги,