Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

її від можливої тяжкої урази. Та ще дужче мене здивувала нова вістка: коли, зрештою, довелося відкрити їй правду, дукиня проплакала цілий день, заслабла і довго — майже тиждень, а це, як на неї, довго — не могла заспокоїтися. Вістка про її скорботу мене зворушила. Ось чому ніхто не сумнівався, а я й поготів, що їх єднала велика приязнь. Одначе згадуючи, скільки дрібних шпигачок, зловоро-жости у ставленні одне до одного містила ця приязнь, я подумав, яка це дурниця — велика світська приязнь.

А втім, трохи пізніше, за обставин із погляду історичного важливіших, хоча вони менше промовляли до мого серця, дукиня Ґермантська показала себе, як на мене, у ще вигіднішому світлі. Вона, хто ще за дівоцтва, якщо пам’ятаєте, не шкодувала грубіянського зухвальства для членів російської імператорської родини, а в заміжжі зверталася до них завжди так вільно, що її часом оскаржувано у нетактовності, вона, мабуть, чи не єдина, коли в Росії вибухнула революція, засвідчувала великим князям та великим княгиням свою безмежну відданість. Ще за рік перед війною вона страшенно дратувала велику княгиню Володимир, уперто величаючи графиню де Гогенфельсен, морганічну жону великого князя Павла, «великою княгинею Павлою». А проте, хоча російська революція ще не набрала на силі, дукиня Ґермантська вже закидала нашого посла у Петербурзі, пана ПалеоЛога («Палео» у дипломатичному світі, світі, який послуговується своїми, нібито дотепними, скороченнями, як ними послуговуються й інші кола), телеграмами, допитуючись про велику княгиню Марію Павлівну. І ще довго по тому єдині ознаки пошани і симпатії ця принцеса діставала винятково від дукині Ґермантської.

Декому Сен-Лу завдав, якщо не своєю смертю, то принаймні тим, що вчинив за кілька тижнів до неї, гризоти куди тяжчої за дукинине горе. Справді-бо, другого дня після вечора, коли я спіткав його, і третього потому як Шарлюс сказав Морелеві: «Я помщуся», клопоти, розпочаті Сен-Лу з метою відшукати Мореля, спричинилися ось до чого: генерал, якому підлягав Морель, збагнув, що той дезертир, звелів його знайти і заарештувати, а щоб перепросити Робера за кару, якої мав зазнати хтось, ким Сен-Лу цікавився, написав до нього листа. Морель не сумнівався, що арешт його спровокований сваркою з бароном. Йому згадалися слова: «Я помщуся», він подумав, що це обіцяна помста, і заявив, що збирається зробити сенсаційне зізнання. «Авжеж, — сказав він, — я дезертир. Але чи моя це тільки провина, якщо мене знепутили?» І розпустив про барона де Шарлюса та графа д’Аржанкура, — з ним він теж посварився, історійки, пов’язані з Морелем хіба в тому сенсі, що обидва ці панове з подвоєною щирістю коханців та збоченців колись йому їх оповідали, — отож-бо взято під варту одночасно пана де Шарлюса і пана д’Аржанку-ра. Сам арешт завдав обом панам, може, меншого болю, ніж звістка, що вони були суперниками, про що жоден і гадки не мав; на слідстві випливло й те, що вони мали легіон інших суперників, незнаних, вербованих щодня на вулиці. Кінець кінцем обох незабаром пустили з душею. Мореля теж відпустили, оскільки лист, що генерал надіслав Роберові, повернувся із зазначкою: «Поліг на полі слави». З уваги на вбитого генерал спровадив Мореля просто на передову; Морель відзначився в бою, уник усіх небезпек і вернувся з війни із хрестом, якого йому колись так і не виклопотав пан де Шар-люс і який він тепер непрямо завдячував загибелі Сен-Лу.

Згодом я не раз думав, згадуючи отой загублений у Жюп’єна військовий хрест, що якби Сен-Лу не наклав головою, він легко переміг би на повоєнних виборах, які проводилися серед шумовиння дурощів і яси слави, коли одірваний палець, касуючи сторічні забобони, давав право породичатися з аристократами, а військового хреста, хай навіть вислуженого в канцелярії, вистачало, аби звитяжно пройти до Палати депутатів, а то й до Французької академії. Після обрання Сен-Лу — адже він походив зі «святої родини» — пан Артюр Мейєр пролив би потоки слів та атраменту. Але, хто знає, Ро-бер надто щиро любив народ, аби виборювати його голоси, а з другого боку, народ, через його прадавнє шляхетство, мабуть, вибачив би йому демократичні погляди. Сен-Лу не без успіху викладав би їх перед палатою авіаторів. Певна річ, герої зрозуміли б його, зарівно як і жменька високих умів. Але Національний блок так здитинів, що вирискалися б старі політичні шельми, і їх би переобрали. Ті, хто не здолав пройти до палати авіаторів, канючили, аби їх зарахували бодай до Французької академії, прагнучи заручитись голосами маршалів, президента Республіки, голови Палати тощо. Неприхильні до Сен-Лу, ці гицелі були зате прихильні до іншого Жю-п’єнового клієнта, депутата з «Аксьйон лібераль», — обраний заново, той не мав конкурентів. Він не розлучився з мундиром офіцера військ територіальної оборони, хоча війна вже давно скінчилася. Його обрання радісно привітали всі газети, «об’єднавшись» круг його кандидатури, а також усі вельможні та багаті дами, прибрані в самі старі лахи — для годиться і з обави перед податками, тоді як біржовики невтомно скуповували діаманти, — не для жінок, а тому, що з недовіри до валют усіх країн шукали порятунку в багатстві, відчутному на дотик, і акції «Де Бірса» підскочили до тисячі франків. Ці дурощі трохи дратували, проте нападатися на Національний блок перестали, коли несподівано об’явилися жертви більшовизму, великі княгині у дранті, чиїх мужів повбивали тачками, а синів каменували, добряче поморивши спершу голодом, підганяли матюками на роботі, кидали в колодязі, бо вважали, що в них сидить чума, що вони заразливі. Об’явилися ті, хто схистився утекти...

Новий санаторій, де я оселився, допоміг мені не більше, ніж попередні; проте спливло багато весен, перш ніж я звідти вибрався. Нарешті я міг вернутися до Парижа, і коли я вже їхав залізницею, думка про моє літературне безталання, яке, як мені здавалося, я відкрив колись у Ґермантській стороні і визнав з іще більшим сумом на щоденних тансонвільських прогулянках із Жільбертою, здійснюваних у передобідню пору вже смерком, і яке перед виїздом із цієї посілости, прочитавши кілька сторінок ґонкурівського «Щоденника», я поставив на карб марноті й брехливості письменства — ця думка, може, не така вже й болісна, але ще похмуріша, бо я сприйняв її не як свій власний дефект, а як неспроможність ідеалу, в який я вірив, ця думка, не навідуючи мене вже віддавна, ударила мене знову з іще гнітючішою силою, ніж будь-коли. Пам’ятаю, на той час потяг пристав у чистому полі. Сонце освітлювало до половини стовбури дерев, вишикуваних уздовж залізничної колії. «Дерева, дерева — подумав