Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Сидів за столиком, місце напроти було порожнє.

Станіслав заплющився і знову захотів прикликати в уяву собор у Наумбургу, і орган, і музику, і Христа, але вони навіки зникли. Його хитало, гойдало, котило, ніби потрапляв у хвилі, які шпурляли його мертвим розбухлим тілом, і він відчував од того гірку приємність, а водночас і приреченість — здалося, йому ніколи не випливти з цього моря житейського, де пахне горілкою, ковбасою, компотом, дитячими люрами, де проявляється, як світлина на фотопапері, сіро-синє обличчя хлопчика з незбагненною хворобою, розширені очі, повні печалі й упокорення, і з тих очей починають витікати гарячими струмочками сльози. А довкола, у хвилях, гойдалися розкарячені павуки-медузи, павуки-пальці, павуки-почвари з людськими обличчями, які повзали по стінах, висіли в повітрі, величезні, повільні в рухах, із хрестом на спині, із холодними синіми очима.

— Ма, ма! — закричав хлопчик. — Павуки мені сняться!

— Надоїло! — голосно сказала жінка. — Пусти, я встану!

— Ну, что ти бузіш, Тань! — сказав здоровило. — Тіхо мнє будь!

— Пусти мене! — прошипіла люто жінка.

Станіслав розплющився. Горила звелася, фантастично велетенська, з розпатланим волоссям, виряченими очима, розтуленим ротом; жінка вигулькнула з-за нього, пішла і сіла навпроти лисого. В того на вустах почала розлазитися тонка, гадюча всмішка.

— Ситуаційка! — сказав він і знову перетворився в дерев’яну скульптуру.

— Дура ти, Танька, дура! — сказав здоровань, чухаючи розпатлане волосся. — Ну ж, дура! Дура набітая! Тьфу!

І він раптом почав роздягатися. Скинув сорочку, під якою не було майки, а тільки драглиста, біла, якої, здається, ніколи не торкалося сонце, маса тіла, скинув штани й залишивсь у маленьких тісних брудних плавках, з яких випиналося гігантське його природження. Станіслав побачив, що жінка дивиться на нього із несвітським жахом, що лисий навпроти неї також повернув голову і на його вустах лежала тонка гадючка усміху, але це мигнуло лишень на мент, бо важкі розлізлі тілеса заповнили весь проміжок між полицями.

— Ох і дура ти, дура, Танька! — пробурмотів знову здоровань і поліз на горішнє ложе, матиляючи перед Станіславовими очима босими, оброслими рудою поростю, ногами. Вгорі глухо гупнуло, аж затремтіла вся перегородка, щось там заплямкало, знову сказало: "Дура!" і густо засопіло.

— Мамо, йди до мене! — сказало крізь сон хлопченя. — Павук уже пішов і не їсть мене!..

Але жінка не рухнулася. Тоді з другої полиці, де спав миршавий, звісилася розкучмлена голова і тривожно спитала:

— Вітька! Ти міня нє бросіл?

— Нє бросіл! Спі! — буркнув здоровило, — Ну і дура набі-тая! Дура! Ех!

Жінка прилягла на покладених на столика руках і заспокоїлася. Лисий навпроти все ще по-гадючому всміхався.

— Ситуаційка! — сказав він.

— Заклиньтесь, дядьку! — сказала невдоволено жінка.

Чоловік розтулив здивовано рота, і той рот став ніби у вампіра, очі блиснули — і знову перетворивсь у дерев’яну скульптуру.

Станіслав зиркнув на годинника, була третя година ночі. О сьомій поїзд мав прибути в його рідне місто. Ліг на спину, полиця над ним хиталася і рипіла — здоровань перевертався з боку на бік. Станіславові здалося, що зараз та полиця зірветься і впаде просто на нього; він заплющився і поплив у ніч, власне, у розгойдані хвилі, з яких де-не-де витиналися напівзатоплені собори — суміш романського стилю з готичним та ренесансним. Грав орган, здалося, що та музика — туман, що спадає з неба і розстеляється пасмами, сірий, із червоними і жовтими клубенями круглястих і прямокутних форм, від яких виходило зеленкувато-жовте сяйво, і від того сяйва все стало привидно-нереальним: тіні людей, Христос, якого обсіли діти, по двоє на кожній руці, по одному на плечах, одне вчепилося ручками за шию і висіло, бовтаючи ногами, а трете сиділо на голові, схрестивши по-турецькому ноги. Ще двоє причепилися до його ніг, на кожну ногу по дитині, стоючи ніжками на його сандалі. Христос ішов морем, з якого витиналися напівзатоплені готично-романсько-ренесансні храми, ішов через круглясті та прямокутні клубені, що сяяли, і всміхався печально. І від його усмішки струмувало найяскравіше світло, бо усмішка була не тільки печальна, але й вибачлива, адже ніс він на цю землю мир.

2

Вони зустріли його на вокзалі усі семеро, ставши в шерегу одна біля одної, як на параді, і Станіслав окинув їх позиром. Крайня ліва — тітка Настуся, могутня й потужна, в тісно обляглій сукні у велику квітку; сукня од часу, правда, досить-таки вицвіла, і барви її квіток поблякли. В неї було важке вольове з підгарлом лице, а між брів витиналася велика майже чорна бородавка, що виросла з родимої плями. Побіч — тітка Марія чи Маня, з розплилим од радісної усмішки лицем, од зворушення вона заплакала, втирала не зовсім чистою хустинкою ліве око. Потім стояли близнята, тітки Ольга й Олена, одягнуті в однакові темні спідниці й білі блузки, в однакових туфлях і з однаковими зачісками — Станіслав розрізняв їх по тому, що в Ольги на щоці була родима плямка, з якої стирчало три волосини. Були однаково невисокі, тлустенькі, але в міру. Зате тітка Людя біля них — зовсім маленька, худенька, з паличкою і з перев’язаною ногою, в неї вельми крихкі кістки, і вона завжди їх собі ламала. Тітка Броня мала пофарбоване у фіолетове волосся і так густо напомаджене обличчя, що здавалося, ніби одягла маску. Останньою виструнчилася тітка Віра, наймолодша з усіх, зі слідами колишньої вроди, ще й досі поставна і єдина із сестер зі смаком одягнена, в неї великі темні очі й побита сивиною голова, ніби присипана срібною курявою. Всі тітоньки цвіли усмішками, Станіслав поспішив до них, піддавшись радісному поривові, і почав обходити стрій, цілуючись із кожною. І тільки коли розцілувався із тіткою Вірою, йому здалося, що на нього хтось пильно дивиться. Була то жінка із поїзда, в ранковому світлі помнута, сіра й невиспана, біля неї стояв її синьолиций синок і аж рота розтулив — так само дивився, як Станіслав вітав своїх тіток.

— А чого це дядю стіки бабусь зустріча? — спитав несподівано голосно він, мати від того здригнулась, отямилася, шарпнула сина за руку й потягла геть. Тітоньки ж поламали стрій, оточили небожа стіною і загалакали, закричали, вряди-годи змахуючи з очей сльозину.

Зрештою, це була перша частина обряду, яка завжди повторювалася, коли приїжджав, хоч, правду сказати, не так часто це й бувало, хіба тоді (як і тепер), коли відчував вичерпання і потребував утечі з білчиного, як казав, колеса. Бо там, де жив, життя його було неймовірно затовкнене, копітке, весь час дзвонив телефон, щось од нього хотіли, щось запитували, хотіли зустрітися чи запрошували на зустріч, участь у якихось комітетах, союзах, фундаціях, редколегіях, товариствах, прийомах гостей — своїх і зарубіжних, організація гастролей і так далі, і так далі — він уже починав відчувати, що для власної праці в нього залишається все менше часу, а він завжди дбав про збереження творчої форми, бо це така примхлива і химерна пані! Не міг не помічати, що його імениті колеги поступово опускалися, заростали товщем чи заливалися хмелем, водночас переставали дбати про Богиню, яка живила їхній талант, сподіваючись на фетиш здобутого імені, через це ставали бундючно-надуті, а відтак смішні. Тому використовував свій час максимально для праці, щоб кожен пасаж був ретельно відшліфований, тож часом мусив ховатися від настирливого сонму людей, котрі з пієтету до його таланту чи, власне, до його фетишу, немало дбали, щоб розпорошити той талант у музеї повсякденних дрібниць та потреб, зрештою, зовсім із ним не рахуючись, хоч і виявляючи належну пошанівність і не шкодуючи йому компліментів. Відтак душу захоплювала бридка, тягуча і невитравна втома, від якої й жах починав пробирати, бо із втомою з’являлася нехіть до регулярної праці, а без того його вправність могла стати приречена на згасання — те, що він бачив увіч у своїх іменитих бундючних, а через те смішних і жалюгідних колег. Саме тоді й рушав у своє невелике провінційне місто, де свого часу побачив світ, де, зрештою, запалився його творчий вогонь, отже, саме тут, вважав, і було джерело того вогню, до якого й тікав з великого міста, адже не раз допікав страх творчого вичерпання. Цієї ночі він майже не спав, тож виглядав, певне, не краще, як та жінка з дитиною, його сусідка по переділці в плацкартному вагоні, але тітки не мали того помітити, тож цвів до них тренованою артистичною усмішкою і треновано виконував установлений ритуал; зрештою, і зворушення було аж зовсім не удаване, в глибині душі був людиною сентиментальною.

Другий акт ритуалу — поїздка з тіточками на таксі. Добре знав, що так вони їздять тільки в час зустрічі з ним і для них це свято, тож усі дружно посунули на зупинку таксі, де треба було взяти не одну, а дві машини.

Сонце вилискувало в калюжах привокзального майдану, і чи від того сонця, чи від особливого настрою зустрічі та й погоди (вона швидко змінювалася — дощ на сонце) обличчя в тіточок були осяяні і наче виблідлі. На щастя, черги на таксі не було, нещодавно підвищили за них ціну вдвоє, і клопоту з цим Станіслав не зазнав. Із ним сіли старші тітоньки, тобто Настуся, Марія та Людя зі своєю паличкою; близнята, Броня з Вірою юрмилися коло другої, всі щось безладно гомоніли, а він раптом зирнув на вулицю, що йшла вбік від вокзалу, порожню, заставлену старими липами, із тремтливо-синім повітрям у проймі — його душі торкнуло невідь-чому тонким і чудовим од печалі болем. А може, й не болем, а провідчуттям утонення у світ, де його ніхто не знає, ніхто не дивиться на нього захопленими очима, ніхто не говорить йому порожніх компліментів; світ, де є він, його рідня, оці тіточки, де сам стає звичайний і буденний і де не має ніякісінької ціни та значення його білчане колесо, бо непотрібне воно й зайве в цьому затишку осібних будинків, де ростуть яблука, трава, світить сонце, пашіє пишно зелень, а повітря може стати отаким тремтливо-синім і напрочуд прозорим.

Небо не було чисте, половину його покривала хмара, що розкинула навсібіч розчухрані крила, хмара мала важкий їдко-синій живіт, з якого щохвилини міг полити дощ. Станіславові захотілося поїхати тією порожньою вулицею із старими липами, але тітка Настуся вже віддала владним голосом наказа шоферу їхати в бік центру, тобто вулицею, де було набудовано два ряди нечупарних п’ятиповерхових коробок — весь простір перед ними був покритий безліччю автомобільних дахів.