Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

— спитав Тарас так, як питав у неї колись давно в Мотронівці.

— Тарас... Тарас Григорович?! — схопилася вона рукою за одвірок.

— Я, серце, я!..

Обняв її, поцілував, відчувши смак її сльози.

— Ой, що вони зробили з вами!.. — скрикнула і заридала.

— Нічого... Просто давно не бачилися... — втішав, немов маленьку. — Я ще міцний... А голову то притрусило снігом...

— Чого це ти розплакалася? — ввійшов Панько. — Набридло!..

— Дивись який, — сказав Тарас. — Таку дружину має, ще й вередує!

— Хто це? — нахмурив грізно брови Пантелеймон. Він не змінився майже, хіба що став поважнішим.

— Боярин твій.

— Невже Тарас?..

— А то ж яка личина! — ступив до нього й тричі поцілував. — От ми й зустрілись, брате!..

— Цар безконечно милостивий, — сказав смиренно Пантелеймон.

Тарасові смиренність ця різнула вухо, та був такий щасливий зустріччю, що не звернув уваги.

— Ну, як там, як на Україні? — спитав обох. Куліш стенув плечима.

— Все, як було... — сказала Олександра. — Хіба що стало більше дівчат гарненьких... — глянула на чоловіка. Той спохмурнів.

— То це ж чудово! — виручив його Тарас. — Котрась моєю буде!

— Ти в Нижньому не одружився?

— Ні, Паньку. Й слава богу! Знайду собі таку, як сам, просту та бідну.

— З бідності не будеш хліба їсти... — сказав Куліш. І спохватився: — Прошу в світлицю, гостю дорогий! О, тут був цвіт громади, її душа й окраса!

— Варваро Яківно... — поцілував пухкеньку ручку Карташевської.

— Чого це ви, Тарасе, так рідко в нас буваєте? — примружила віясті очі. — Мо', захопились кимось?..

— Вгадали. Звати мою любаску преніжно — Акватинта...

— Так ми й повіримо, що ви весь час у праці!..

— Варваро, дай же й іншим хоч привітатися, — спинив сестру Макаров. Подав Тарасу руку. — Ну, як тобі Пантелеймон? — спитав тихенько.

— А хіба що?

— Вже з усіма встиг посваритись...

— О, й Вася тут! — зрадів Тарас.

— Не Вася, а... Василь Михайлович, — поправив його Куліш, що підійшов.

— Ну що ти, Пантелеймоне!.. — скривився Білозерський. — Для нього я до смерті буду Васею, і це моє найбільше щастя.

— Їй-богу, я... — почав Тарас виправдуватися. — Гадав, що ми...

— Не слухайте його, Тарасе, — прийшла на поміч Олександра. — Панько від того злиться...

— То не жіноче діло! — спинив її Пантелеймон. І до Тараса: — Вибач, коли не так щось мовив... Як хочемо, щоб нас сторонні поважали, то мусимо самі себе пошанувати... — Відвів його в куток вітальні, де не було нікого, й продовжив думку: — Надто вже ми прості, з усяким запанібрата!..

— Хіба це зле?

— Напевно. Ти в чому ходиш? Кажуть, що у кожусі та шапці-бирці.

— Правда.

— Ну ось! Поет, художник, а вдягнений, немов пастух!

— Це нині навіть в моді, — всміхнувсь Тарас. — Та й, врешті-решт, не шапка вірші пише, а голова...

— Хто зна, хто зна... — протяг Куліш. — Твої останні вірші... Ті ж "Неофіти"...

— Що ти до них вчепився? — різко спитав Тарас. — Я довго так не писав поезій, що міг забути, як воно... Та й інші люди кажуть, що добра річ...

— Ти слухай, що я кажу, — похмуро спинив Куліш. — Ніхто тобі так не порадить!.. Знаю, що тут тебе вславляють і друзі, і вороги...

— Про ворогів, їй-богу, хтось набрехав, — сказав Тарас. — Ще й досі немає дозволу на видання хоча б старих поезій.

— Крім нас, — розвів руками, — усі, Тарасе, тут вороги!..

— Виходить, що вороги мене з неволі вирвали? — не скоро спитав Тарас. — А друзі за десять років не обізвалися до мене й словом?

— Мій лист тобі нашкодив би.

— Найперш — тобі?

— Мені також... Тебе спіймали волею, як рибу на черв'яка.

— Не будь смішний! Хто витяг мене з того болота, розжився тільки на неприємності.

— Я чув, що ти вчащаєш до "Современника".

— То й що?

— Панаєв і Некрасов — мої смертельні недруги.

— У тому, Паньку, твоя вина. Ти не збагнув, напевно, що в нас і в них один і той же ворог.

— Який?

— Твій "безконечно милостивий"!.. Куліш нахмурив брови і мовив скрушно:

— Бачу, що я таки даремно не дочекався тебе в столиці... Встиглії тобі забити баки!..

— Ніхто мені не забивав, — сказав Тарас. — Згадай різдво у Гулака...

— Невже тебе нічому не навчила твоя солдатська каторга?

— Навчила... Краще бачити, де друзі, де вороги.

— То як же ти пішов з поклоном до Чернишевського!

— З поклоном? Я? — перепитав Тарас, обурившись. — Цареві й то не кланявся!"

— З двох зол ти вибрав гірше — семінариста .

— Я вибрав — друга по боротьбі, захисника знедолених, який торує безстрашно шлях...

— На каторгу, — не дав йому домовити Пантелеймон.

— А ми хіба не ним ішли у молодості? — спитав Тарас, помовчавши.

— Були дурні.

— Ні, Паньку, чесні й совісні!

— За що усім нам знівечили життя...

— "Но где, скажи, когда была Без жертв искуплена свобода?" Хто це сказав? Рилєєв!

— А де вона, свобода? — спитав Куліш зловтішно. — Ми в Києві чи в Петербурзі?

— Коли жадають волі, за неї йдуть на муки й смерть — вона прийде!.. Тут є якась не знана нам закономірність...

— Нам мало так зосталось жити.

— Народ безсмертний!..

— Можна і нам до вас? — прийшли Варвара Яківна і господиня. — Ми їх ждемо, ми нудимося без компліментів; вони ж собі бесідують!

— Варваро, тут не жіноче діло, — підколупнула пані Кулішиха. Як видно, в них з Пантелеймоном немає миру й злагоди.

— Хто прочитав оповідання Марка Вовчка, сиріч Марії Олександрівни, той впевнився, що всяке діло жінкам під силу, серденько, — сказав Тарас.

— Ви не один закоханий в пані Маркевич... — багатозначно мовила Варвара Яківна й зиркнула на Куліша.

— Я — особливо, серденько.

— Чому?

— Бо ще не бачив її саму, а тільки душу — ніжну й за всіх скорблящу...

— Тілом вона ще ліпша, — хмикнула. — Принаймні так вважають чоловіки...

— Напевно, стіл уже накрили, — заметушився Пантелеймон. — Сьогодні в нас такий-бо гість! Не гріх по чарці випити. Не виділися дванадцять літ!..

Вже за столом, піднісши руку з чаркою, ударив найболючіше.

— Панове, прошу випити за нашого Тараса-воїна, що повернувся з далеких меж держави по доброті царя-отця! Тепер ми в змозі, — дякуючи таки ж цареві, — не тільки так писати, як то велить нам совість, а й видавати. Може, нескромно мовлю, коли скажу, що руки мені сверблять привести в належний стан розхристану козацьку музу...

— Паньку, побійся бога! — мовила його дружина.

— П'яненьку навіть музу, — підвищив голос, — найкращого з поетів наших усіх часів. Хай вибачає за ці слова, бо мовлені вони єдино, щоб наш народ звеличився...

— Для цього конче треба принизити його окрасу? — спитав Василь.

— Я все сказав, — велично закінчив тост незрушний Пантелеймон. — За гостя!

— Він заздрить вам, як заздрив колись Сальєрі Моцарту, — шепнула, цокаючись з Тарасом, пані Карташевська. — Й від того дужче й дужче втрачає глузд...

— Жаль... Він талант!.. Усе, за що не візьметься...

— До дна, до дна! — гримів господар, змушуючи всіх пити так, як він бажав...

...Не тільки кажуть, світу, що у вікні. Допоки Куліш вагався й вередував, Кожанчиков віддав складати новий "Кобзар"... І тут втрутився синьомундирий всевладний шеф жандармів — наклав ведмежу лапу. "Підбурлива його поезія. Заборонити!.." Оце тобі цар-батечко й ласкаві його опричники!.. Так, ніби клятий Микола-Тормоз і не вмирав, а й досі благополучно царствує. Достойний син катюги батька!..

Коли йому принесли цю новину, найперше, про що подумав, — гроші. Як добре, що він не взяв їх у видавця і не потратив! Кліпав би тепер очима...

А потім душу виповнила липка журба. Не сподівався, що імператор його зустріне, як рідний брат, і все ж гадав, що вірші йому дозволять видати. Хоч ті, які були друковані й допущені колись цензурою. Аж ні!.. Михайло Лазаревський звістив йому невдачу і, не знайшовши, чим утішити, подався геть...

Різець валився з холодних рук. Надворі гуляла рання віхола, й з вікна нещадно дуло — аж сніг білів на підвіконні...

Та забіліли сніги, забіліли білі,

Ще й дібровонька, ще й дібровонька...

Художника вони ще якось терплять. Малюй собі. Щоправда, під наглядом начальства Академії... А вірші — зась!.. Якби писав їм оди та панегірики, то мав би все — і славу, й гроші, й твори в кількох томах, як дехто... Шерега книг у золоті!.. Шекспіра так не видавали, мабуть... Чи ти не заздриш?.. Заздрити чужій біді? Немисліе і слабосилля в усі часи бундючилися, ховалися в блискучі лати!..

Відчув, що змерз. Підвівся, з жалем глянув на дошку з "Притчею про робітників на винограднику", яку йому весь час кортіло поліпшити, допрацювати, хоч та була давно готова, й пішов нагору. Може, там трохи затишніше... Та й мав нагальне діло — писать листи. Сьогодні настрій саме як для листів. Колись, як вів щоденник, гасив у ньому тугу. Тепер же — хоч напише комусь листа... За весь цей час, відколи у Петербурзі, з душі зненацька вихлюпнувся один лиш вірш; ще влітку...

На панщині пшеницю жала,

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать...

Це, власне, сон про волю. Чекання волі... Де вона? Не випускають із рук пани. Все радяться, хитрують, тягнуть... Така у них натура вовча... Скільки його помучили, як випускали із тих солдатів!.. І в Нижньому держали кілька місяців... Тепер примкнули, як пса, в столиці. Вірші його також тримають на ланцюгу. Підбурливі!..

Прийняв книжки і сів до столу. Мабуть, в його душі немає вже живого місця — стільки туди жбурнули каменів!.. Панько й собі... Розхристана, п'яненька муза, каже... Він ще тоді, у Києві, хотів її позастібати, витверезити на свій манір!.. Ні кроку від етнографії! На хутір всі, на хутір! Наїстись сала й ждати!.. Чого діждешся сидячи? Без боротьби, без праці й жертв в ім'я народу, волі!.. Вже й так хто хоче, той і скубне. В Москві затіяли нову газету, слов'янську ніби, "Парус". Вже видали "універсал", в якому всіх згадали, крім українців. Нема таких і не було!.. А Максимович, — учений муж, знавець слов'янства й рідної таки ж історії, — не вчув зневаги в тому і просить слати вірші в ганчірку ту, почеплену на щоглу мракобісся й самодержавства!..

Вмочив перо, підсунув чистий аркуш... Ні, спершу він напише лист Марії, його дружині дивній, щоб зм'якшити узяту болем душу й не вдарити занадто боляче наївного анахорета. Вона його не позабула, передала йому привіт... Землячка справжня, щира!.. Ось наче бачить її лице, поставу, рухи...

"Спасибі Вам, моє серце єдинеє, за Ваше щиро ласкаве привітання.