Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

і хвалила Зельмана, що такий розумний і кождому уміє добра нагилити. І питалася, скільки тая полонина вартує, бо вона хоче собі восени нову кримку справити та й на м’ясниці у Варшаву поїхати. Учитель упевнював їмості, що тая полонина стане їм на кримку, і на золоту ляму, і на Варшаву. Їмості сплеснули в долоні і просили учителя, щоби шукав їм купця на Орфенюкову полонину.

А злісний вхопив їмості за праву ручку і питав, скільки хочуть за ту полонину, бо він вже купця має. Їмості заправили по тисяч доларів, а злісний приплеснув рукою і казав вчителеві перетяти руки. Їмості підтанцьовували із радості.

Сумерк намагався разом з лиликами через вікна влетіти досередини вілли, але зеленюки метнулися і в одну мить розсипали снопи світла через усі вікна та й паням личка закрасили, груди підоймили, ніжки відслонили, ніздря розтворили, очі запалили.

Музика розігралася.

Зала розхвилювалася і розтанцювалася. Радість розсміялася. Ліси розспівалися, верхи у верховині розхиталися, ріками зорі розморгалися, долами роси розперлилися, норами звір розбудилася, дуплами птаха розшепотілася, хатами люди розстогналися...

Дід обійшов коні, повечеряв і через вікно з воза придивлявся танцям, а коли не міг розпізнати своїх їмостей серед кружляючих гологрудих пар,- закурив люльку і проганяв з очей дрімоту аж геть-геть поза північ. Коли коні полягали, приступили до воза три зеленюки і розпитували діда, чому не спить і скільки років мають його коні, а дід оправдувався, що через музику не може спати, а його коні ще молоденькі, лиш по одному зубкові поклали. Зеленюки хотіли почастувати діда горівкою, але дід їм подякував, а тоді вони вийняли дідові з уст люльку і подали папіроску, та ще й самі її дідові запалили і радили йому, щоби за віз і коні не боявся і спав собі, як дома, бо тут злісних, та зеленюків, та шандарів кождий боїться і ніхто дідові нічого не нарушить, а їмості і так будуть гуляти до схід сонця, а відтак ще будуть спати і най дід собі дурно не збавляє ночі.

Роздякувався дід із зеленюками та й докурював папіроску. Та чує дід, що сон його ломить, до сіна його голову нахиляє і притискає, із рота папіроску витручує, очі йому заклеює, силу з рук і з ніг відбирає, соколом над ним літає. Дід підоймає голову і сміється із сокола, що над ним, як над курятком, кружляє, а сокіл застидався та й відлетів. Полетів далеко-далеко облаками та й за хвильку вертає і на круг воза коло діда сідає. Дивиться дід і своїм очам не вірить: то не сокіл, то його син Микола.

- Ей, дєдю мій рідний, а ви що дієте?

- То таки ти сам чи лишень душа твоя, синку?

- Я сам, дєдику, хочу на вас подивитися.

- А ти де лежиш, синку?

- Під Львовом, дєдику!

- Та де тебе там шукати маю?

- Із самого Львова підете на полудне та й минете один ліс, а відтак хрести за лісом, а відтак другий ліс та й знов хрести, а відтак третій ліс та й хрести самі березові, а на самій середині лиш мій хрест яловий. Та й там я лежу вже на осьмий рік!

- А газдиню свою не хочеш видіти, синку?

- Ой ні, дєдику, не хочу.

- Ба через що, синку?

- Сеї ночі вона мене ізрадила.

- Та з ким тебе сука ізрадила?

- Із шандарем чорнобривим.

- А ти, синку, там чуєш, як я за тобов тужу та баную?

- Чую, дєдику, але тільки нічма, як роса паде.

- А як же ти, синку, віднайшов мене тут коло цего псярства?

- Зорі мене до вас справили.

- А за діти не питаєш?

- Я тепер їх видів.

- Файні хлопці?

- Буде їх вітчим збиткувати.

- Я не дам, не бійси!

- Дєдику мій добрий!

- Синку мій загніваний!

- Підіт, дєдику, у місто до нотаря і скасуйте тот тестамент та здійміт грунт із невістки та й перепишіть землю на хлопців!

- Так кажеш, синку?

- Так кажу, дєдику, бо ваша свічка догоряє!

- А не буде гріху за невістку?

- Ні, бо вона не неня своїм дітям.

- Мику’!

- ?

- А де ти, Мику’?

Дід протирав очі і допитувався, де подівся його Микола, але син не відзивався. Крізь сосни світало напротив діда небо, а на ліщині рипів деркач і будив діда із усієї сили. Дід розглядається, а він лежить на сіні та помостині, а воза та й коней нема! Встає та й перешукує подвір’я, а коней та й воза нема! Йде в залу мельдувати їмостям, а розтанцьована зала у сміх.

- А ви чого заснули, діду? - дорікає злісний.

- А ви не знали, що за рікою волоскі злодії гуляють? - протинає учитель.

Вибігають розпалені їмості й сварять діда та й посилають зеленюків над ріку дідової шкоди шукати.

Зеленюки вертають голіруч і розповідають, що слід веде на саму ріку до броду, та й божаться, що віз і коні вже на Волощині, вже навіки пропали.

Дід сплюнув і згійкав, а відтак посмотрив рукою в ремені і врадувався, що злодії не забрали йому грошей з ременя.

- Танцюйте собі, їмостечки, здоровенькі, а я мандрую долів у місто.

- Та чому не додому?

- Бо так.

- Та чому, прецінь?

- Бо маю грунт переписати на внуків.

- А то через що, діду?

- Пропали коні з возом, пропала невістка, то най хоть божа земля не пропадає.

- А невістка що винна, що вас обікрали?

- Бо чужу віру на приймака взяти хоче.

- А вам то що шкодить?

- Мені то вадить, бо увес талан на пусте піде.

Дід офукнувся, перекинув бисаги на плечі і, гійкаючи, справився долів у місто.

Їмості подивилися на себе і дивувалися, звідки дід Зельманові тайни знає.

А відтак сердилися і голі ручки собі ломили та нарікали, що пропаде їх полонинка, скоро дід на внуків