Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

Вона швидко вийшла. Престо схопився з крісла і нервово почав ходити по веранді, високо підкидаючи свої короткі ноги.

«Незабутній! Он як! Наче Престо вже покійник! Неприємний візит! Психопатка! Яке вони мають право втручатися в моє особисте життя?»

Переборовши хвилювання, Престо почав розмірковувати спокійніше. Ця навіжена жінка якось по-новому освітила його творчість. Досі йому здавалося, що все дуже просто. Виняткова зовнішність і талант створили йому репутацію найкращого світового коміка і принесли матеріальний успіх. Він міг перетворювати сміх у долари, і це було чудово. Щоправда, у нього була своя творча драма, про яку не підозрівали його поклонники: в душі він був не комік, а трагік. Парадоксальний трагік, який викликає сміх! Бажання усунути цю суперечність, а також неподілена любов до Люкс і привели його до доктора Цорна. Але Престо ніколи не замислювався над тим, що виконує якусь соціальну роль. Можливо, що він навіть був мимовільним і несвідомим знаряддям у чиїхось руках. Він мусив одвертати глядачів, — а їх справді були мільйони, вся Америка, весь світ, — від сумної дійсності, змушуючи їх не думати про наболілі прокляті питання, забувати злигодні. Глядачі сміялися не тільки в кіно. Цей сміх вони несли в свої халупи і підвали, ділилися ним з іншими, і життя здавалося кращим.

Ще більше він пересвідчився в цьому, згадавши картини, в яких виступав. За винятком класичних трагедій, — уступки капризу знаменитого актора, — всі сценарії розповідали про безтурботне життя багатих людей, причому Престо був у ньому тільки випадковим гостем, або про долю бідняків, які немов чарами перетворювалися в мільйонерів, залишаючи цю саму мрію кожному глядачеві в поношеному костюмі і стоптаних черевиках.

А класичні трагедії і драми, в яких виступав Престо! Це була б пародія, профанація великих творів, якби не незвичайна і своєрідна сила таланту Тоніо, що робила всіх цих Отелло і Лірів не тільки смішними, але й глибоко людяними, викликаючи у глядачів і сміх і сльози.

І все-таки сміх був головною цінністю Престо. Цього заперечувати не можна. Мільйони нещасних, скривджених життям людей збиралися до екрана кіно, як змерзлі подорожні до вогню, і сміх Престо зігрівав їх. Позбавити їх цього! Престо згадав, як він сам, син злидаря, у дитинстві на якийсь час забував у кіно про голод і холод, сміючись над забавними пригодами комічних акторів того часу. Життя було б ще сумнішим, якби у нього відняли ці хвилини забуття.

Що ж робити? Чи не відмовитися, справді, від перевтілення?..

Престо схвильовано ходив по веранді. Сонце давно зайшло, на синьому небі виступили зірки, та він не помічав цього.

«Але хіба в новому тілі я не можу продовжувати ту саму лінію? Зовсім не обов’язково бути потворою, щоб виконувати комічні ролі!.. Комічні! А що ж буде з моїми мріями про справжню, високу трагедію?..»

Візит дівчини дуже схвилював його. Крок, який він збирався зробити, виявлявся набагато серйознішим і складнішим, ніж Антоніо припускав. Тієї ночі він заснув, на світанні зовсім змучений, не прийшовши ні до якого висновку. У сні Тоніо переслідували кошмари, йому снилися юрми народу. Чоловіки, жінки, діти простягали до нього руки і кричали: «Не покидай нас!» — і попереду всіх дівчина — «делегат мільйонів». Вона так міцно обнімала Тоніо за шию, що він задихався і хрипів.

А вранці Престо, згадавши хвилювання минулого дня і ночі, сказав: «Усе це тільки нерви!» Прийняв ванну, поснідав і вирушив на прийом до доктора Цорна.

Цорн прийняв Престо у великому кабінеті, який нічим не нагадував кабінету лікаря: тут не було ні скляних шаф із страхітливими медичними інструментами, ні навіть шаф з різними товстими солідними іноземними книгами, які мають свідчити про ерудицію їхнього хазяїна і цим вселяти повагу до нього, ні черепів, ні скелетів. Дуже зручні шкіряні меблі, великий письмовий стіл червоного дерева з товстим склом поверх зеленого сукна; на ньому тільки чорнильне приладдя, прикрашене бронзовою статуеткою бізона, телефон і дві вази з квітами. Букети квітів у японських вазах стояли в різних кутках кімнати. Картини на стінах, переважно веселі пейзажі, і дві статуї: Афродіти, що виходить із піни морської, і Аполлона — зразки ідеальної краси людського тіла. Ніяка ціна не дорога, щоб тільки позбутися своєї потворності і наблизитися до цих зразків! Широке, на всю стіну вікно виходило на дзеркальний став і лужок, засіяний червоними маками. Такий кабінет справляв на пацієнтів надзвичайно хороше враження.

Цорн сидів за письмовим столом, відкинувшись на високу спинку крісла. Це був міцний сорокалітній чоловік з бритим червонощоким продовгуватим — типовим англосаксонським обличчям, горбоватим носом і випнутим підборіддям. Світле коротке волосся гладко зачесане. Цорн не носив окулярів, його розумні сірі очі дивились весело і проникливо. Тонкі губи посміхалися. Костюм пісочного кольору з гвоздикою в петлиці гарно облягав його струнке тіло. В зовнішності лікаря, так само як і в обстановці, не було нічого, що нагадувало б його професію. І в усьому цьому був свій тонкий, добре продуманий психологічний розрахунок.

Як тільки Престо увійшов, Цорн підвівся і, простягнувши обидві руки, пішов йому назустріч, як до давнього друга.

— Здрастуйте, здрастуйте, містер Престо! — привітно вигукнув Цорн. — Дуже радий вас бачити. Сідайте, будь ласка. Отут вам буде зручніше.

Він посадовив Престо не біля письмового столу, а біля вікна, і сів у крісло навпроти. На маленькому круглому столику червоного дерева стояла срібна скринька з сигарами і цигарками та електрична запальничка.

— Ви любите цигарки чи сигари? — Цорн підсунув скриньку з багатьма відділеннями і пояснив: — Ось єгипетські цигарки, турецькі, гаванські сигари «Вегуерос», «Регалія Байрон», — у продажу не знайдете, — це із Суматри, Яви, Віргінії…

Престо подякував і взяв «Вегуерос» — найкращий витвір Гавани. Цорн запалив цигарку.