Олександр Павлович Бердник - Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Хтось палить вогнище», — подумав хлопець. Гроза котилася вдалеч, дощ раптово перестав. Юнакові стало холодно, він спробував звестися на ноги.
— Хто там? — почувся старечий голос від берега.
— Хіба не видите? — якимсь морозним голосом відказав юнак.
— В тім то й річ, що не виджу, — відповів голос. — Я сліпий.
Стріла кольнула в серце хлопця. «Сліпий». Як же це? Чому він потрапив до такого, як сам?
— Хто ж ви? — тремтячи від хвилювання, запитав Диводар,
— Мене тут всі знають, — озвався голос. — Хіба не видиш — я ж Боян, співець…
— Я не тутешній, — болісно пояснив хлопець, простягаючи руки в пітьму. — І я теж сліпий. Мене осліпили вороги в горах. І пустили на глум, на муку вниз за водою…
— О Світовиде! — зітхнув Боян. А за тим юнак почув, що він шкандибає до води. — То ти поранений і покинутий! Дай руку, я поможу тобі. Чую по голосу — юний ти…
— Шістнадцять літ…
— Дитя ще… Ось так, тримайся за мене.
Юнак відчув суху міцну долоню старого, припав до нього, вибираючись з човна.
— Ну, втішся, любий синку. Втішся… Зі мною не пропадеш. Ходімо в притулок, там я тебе підлікую, заворожу. Ти мені повідаєш все. Все минає, мій голубе. Все минає, як світанкова мла…
…Правду сказав правічний Боян.
Залишився Диводар у тихому притулку на берегах Дністра. Минали дні. Загоїлися рани. Приходили, народжувалися нові відчуття, інші прагнення, невідомі раніше думи.
Юнак виходив з тісної землянки надвір, сідав проти сонця на березі. Пив обличчям, усім тілом ласкавий трунок променів, прислухався до гомону світу. День за днем загострювався його слух, охоплював такі глибини, які раніше були втаємничені для буденної тями. Страждання пробуджувало приховане, віковічне, дивоплинне. Минула осінь, спливла зима, прибула з теплих країв весна.
Соловей починав чарівливу пісню в гаю, і Диводар єднався з ним в тому мелодійному потоці веселощів, і бачив його нетутешніми очима, і радів його пташиним щастям, кохався його солов’їною любов’ю. Глухо шуміли віковічні дуби на кручі дністровській, і юнак чув сумовитість та тугу в тому бентежному гомоні, а уява малювала буйнолисту крону, що прагнула в блакитну прірву дивокола і безсила була осягнути волю, бо пила живлючі соки тужавим корінням з мовчазної землиці. Припадав сліпий хлопець обличчям до пахучих лугових квітів, вдихав запаморочливу хвилю в груди, знеможено лягав горілиць, розкинувши руки проти неба, і слухав, слухав, слухав болісний і щасливий стогін землі. Чому їй болить? — думалося Диводару. Чому вона щаслива? А болить їй, певно, від крові й муки людей та звірів… А радіє вона, бо Яр-Див щоденно осушує її сльози і пролиту кров, і багрянець муки стає барвами квітів на луках, в лісах… а радість народжує нові світанки, інших дітей, і солов’їні пісні…
Так приходила мудрість. Так зростало зернятко співстраждання, посіяне великою мукою. І не відав юнак, що садівником того зернятка буде неймовірне терпіння й любов до людей. А нива життя ще лише починалася, і була вона довга, як горе…
Старий Боян, вилікувавши хлопця, піклувався про нього, проте не надокучав настановами чи втішанням. Годував, дав притулок. Кудись ходив, пропадав цілими днями. А вернувшись до бідної землянки, порався надворі або мугикав щось сам собі. Одного разу Диво-дар почув низькі приємні звуки. Здавалося, що то польові джмелі кружляють довкола блакитних волошок під звуки степового леготу. Ба ні, то співає хвиля, цілуючи прибережне каміння! Чи, може, бринить лякливе осикове листя під вітром? Як гарно… як невимовно чарівно!.. Хочеться плакати, стати часткою пісні, не розлучатися з нею…
Хто ж це грає? Боян? Певно, що він. Досі ще не чув його співу й гри, не до того було. На чім він грає? Диводар бачив чимало музичних ладунок в Чорних Горах, у Словутинському братерстві на Хортиці. І цимбали, і сопілки, і верховинські ріжки та сумовиті трембіти. А це, певно, якісь гусли. Тільки незвичайні. Звуки промовляють до серця, солодко хвилюють душу…
Боян заспівав. Тихий голос вплітався в мелодію, то піднімався над нею, то пропускав її вперед, то затихав у болісному зітханні, і, здавалося, слова співця народжувалися одразу, ось тут, несподівано, як прозора хмаринка на передгрозовому небі влітку:
У долині призабутій на калині Накувала три дороги зозулина, Накувала сива, накувала На чарівне диво-свято, на Купала.
А що першая дорога — у, пустелю, Там самотність свої килими постеле, А що друга — та під грози-блискавиці. Ну а третя — до заснулої дівиці…
Та дівиця жде з правіку — не діждеться, Хто до неї із любов’ю доторкнеться, Хто вуста її холодні поцілує, Хто їй казку голубину наворкує.
Три дороги, три тривоги, три стежини Накувала опівночі зозулина, Накувала дива, накувала На чарівне диво-свято, на Купала…
Пісня завмерла, згасла. А юнакові здавалося, що вона відлунює в лісі, в дивоколі. Плюскотить у річковому потоці, шелестить поміж шовковими травами.
— Де ти почув таке, батьку? — схвильовано запитав Диводар.
— Що, синку?
— Пісню… звідки вона?
— З серця, — просто відповів Боян. — Серце моє співає… Інколи смутно, інколи — радісно… Тобі до вподоби моя пісня?
Диводар не відповів. Простягнувши руки в пітьму, попрямував на звуки струн,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник», після закриття браузера.
