Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

Прислухаючись до безперервного заводського гуркоту, Майвальд розмірковував. Пообіцяв директорі подумати й дати відповідь. Але «подумаю» сказав лише для годиться. Насправді ж пропозиція Зоннемана відразу захопила його. Адже це те, про що він і мріяти не міг. Посада інспектора дасть можливість вільно зустрічатися не тільки з своїми земляками, які загнані на цю каторгу, а також і з невільниками, що потрапили сюди з інших країн. Тут він знайде однодумців і спільників, зіллється з людською масою. А там… видно буде.

Пригадався «Чорномор», таємні «спектаклі». А хіба ж тут не можна робити «фейєрверків»?

Майвальд з’явився вчасно, передав секретарці анкету й попросив доповісти про нього шефу.

— Ну як, майоре, обміркували мою пропозицію? — запитально дивився на Майвальда директор.

— Та якщо генерал так вважає… солдат покладається на генерала, — відповів майор.

Вальтер Зоннеман задоволено кивнув головою:

— Зер гут!

Поява на заводі нової людини — інспектора по нагляду за східними робітниками — викликала багато розмов. У концтаборі військовополонених, яких примушували працювати здебільшого на тяжких роботах, пішла чутка, ніби за вивіскою інспектора маскується хитрий провокатор. І дуже, мовляв, небезпечний він тим, що добре знається на російській, українській і польській мовах. То ж не розпускайте язиків, пильнуйте.

Інспектор Майвальд розумів своє становище: для кожного полоненого він є підступним ворогом. І хоч не носить він ні кобури з пістолетом, ні нагайки за поясом — все одно полонені й так звані східні робітники прагнуть не потрапляти йому на очі, бояться, ненавидять його.

Саме усвідомлення того, що думають про нього, чи, навіть, можуть подумати, пригнічувало Майвальда.

Він запитував себе: «А що я зараз можу зробити? Не сповідатися ж мені перед кожним, що я не той, за кого приймаєте? У «Чорноморі» також не всі знали, хто я насправді. Головне тепер — вжитися, придивитися до людей, розібратися й знайти серед них однодумців».

А поки що полонені, серед яких багато земляків, обходять інспектора, побоюються вступати у розмову з німецьким офіцером, бо хтозна, що у нього на думці.

Довго не могли зрозуміти, що до чого і господарі квартири Майвальда — Отто та Хільда Міллери. їхня донька, Гізела, говорила про майора тільки хороше, рекомендувала їм як свою людину. Та й сам він, Альфред Майвальд, гаряче прагнув стати робітником, просив навіть, щоб допомогли йому оволодіти професією токаря чи слюсаря. А, виходить, то було маскування, бо дуже швидко піддався спокусі стати наглядачем за бідолахами-слов’янами. Чесна людина, думав Отто Міллер, на таке нізащо не піде. Він прискіпливо спостерігав за поведінкою майора, принагідно прислухався, коли той звертався до полонених чи до східних робітників. Та нічого не міг зрозуміти. Хто він такий, цей Майвальд, чим дихає, може, з тих, що богові молиться, а в чорта вірує? Навіть пошкодував, що був надто відвертим під час першої їхньої розмови.

Якось у неділю ввечері зібралася за столом уся Міллерова сім’я. Запросили на чашку ерзац-кави і Альфреда. Випили по-чарочці. Відвертішою стала розмова. У Гізели, яка не приходила додому майже цілий тиждень, накопичилося багато новин, почутих від поранених.

— Серед офіцерства вермахту, — розповідала вона, — зароджується занепадництво. Побоюються нового могутнього наступу совєтів.

— Звідки ж це відомо? — зацікавився Альфред.

— Учора розповідав один офіцер-танкіст. Три дні тому прилетів із Східного фронту, з України, був командиром підрозділу танкістів у дивізії СС «Мертва голова». Ви розумієте: «Мертва голова»! — Гізела навмисне наголосила па страшних словах назви.

— Б’ють на психіку ворога, хочуть залякати його різним чортовинням. Нові танки «тигри» та «пантери» розраховані на те ж саме. Дешевенькі трюки, — кинув глузливо Отто Міллер. — Але ворога, як видно, цим не залякаєш, факти показують, що більшовики — незламна сила.

Альфреду Майвальду сподобалося, що Отто Міллер говорив щиро. Відтак він запитав:

— Що ще цікавого розповідав танкіст?

— Говорив, що поразка під Сталінградом багатьом розкрила очі, почалася, мовляв, ревізія воєнно-стратегічних поглядів фюрера.

— Он як! — багатозначно зауважив Отто Міллер, запалюючи люльку.

А Гізела вела далі:

— Обставини швидко міняються. Хіба ж хто міг сказати отаке два роки тому чи навіть восени минулого року? — Дивилася допитливо то на батька, то на Альфреда.

Отто Міллер, тримаючи люльку в зубах, задумливо похитував головою:

— Пам’ятаю — то було дев’ять років тому, — Гітлер обіцяв сп’янілому натовпу в Нюрнберзі, що історія третього рейху триватиме тисячоліття. Цікаво, скільки ж насправді йому відведено?

Майвальд розуміє: чесний робітник хоче знати, яку позицію займає офіцер-інвалід щодо верховодів фашизму. Проте він нічого не відповів на запитання Отто Міллера.

І раптом Гізела ставить крапку над «і»:

— Чому ж ти мовчиш, Альфреде? Батько до тебе звертається.

Це було так несподівано, що Альфред розгубився. Але швидко опанував собою.

— Знаєте, — почав він, — я чув на Україні таке прислів’я: не кажи гоп, поки не перескочиш. Фюрер, м’яко кажучи, зробив помилку — він передчасно проголосив, що рейх одержав повну перемогу. Кажу, помилився, бо певен: незабаром усі ми будемо свідками кінця скороминучої цієї історії.

— Браво, Альфе! — палко вигукнула Гізела, посміхаючись. Вона раділа з того, що нарешті батько зрозуміє, хто такий квартирант в його домі, й не буде більше їй дорікати. А як лікар оголосила майорові догану за те, що той без її дозволу пішов працювати.

— Ніякої дисципліни! — жартуючи, погрожувала пальцем. — Адже я просила почекати, з місяць-півтора. Нічого б не трапилося на тій фабриці «тигрів», аби ти з’явився там пізніше. А для здоров’я твого…

— Та чи ти знаєш, Гізело, що за робота у