Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

— Майоре Сміт, я не питаю вашої думки. — Джекман був дуже роздратований. — Я не хочу вислуховувати ваші дальші пояснення. — Полковник знову звернувся до Токай-іхто. — Ну, то як? Ти вже зважився, просиш вибачення і підпишеш?

— Не підпишу! Мої воїни і я залишимо цей форт.

— Ви мої в'язні! Здайте зброю!

Тої ж миті погрозливі дула двадцяти револьверів і пістолетів спрямувались на індійців. Дакоти і не поворухнулись.

— Полковнику Джекман! — вигукнув Сміт. — Чи маєте ви право так чинити?

— Безумовно!

— Полковнику Джекман, те, що ви хочете зробити, суперечить гідності і совісті. Я поручився як мужчина і офіцер, що тут діятимуть по праву і честі, коли навіть йдеться про брудних індійців. Прошу вас, з поваги до самого себе, ще раз обміркувати усе!

— Замовкніть, майоре Сміт!

— Я не мовчатиму! — Майор зняв свою шаблю і кинув до ніг полковника. — Ось… якщо ви мені доводите, що ми негідники і зрадники.

Джекман зареготав.

— Все одно ви повинні віддати свою шаблю, майоре. Так чи інакше я змушений буду порушити проти вас карну справу. Одного разу ви вже випустили цього дакоту в подяку за те, що він напав на нашу колону з боєприпасами. Лейтенант Роуч про все доповів… Майоре… ви також мій в'язень!

Старий офіцер опустився на стілець і застиг непорушно, зігнувшись і затуливши обличчя руками.

Джекман ще хотів щось додати, але дакота кинув на нього такий погляд, що навіть цей безсовісний кар'єрист мимоволі замовк.

Не промовивши й слова, індійці почали викладати свою зброю на стіл. Токай-іхто зняв рушницю, поклав її поперек карти з чорними лініями; потім вийняв з-за пояса револьвер і наостанку ніж. Вождь не підводив очей, намагаючись стримати тремтіння рук. Джекман пильно й вороже стежив за ним. Раптом його водянисті очі з неприхованою цікавістю зупинилися на коштовній рукоятці кинджала. Він обережно узяв його і покрутив у руці.

— Стародавнє різьблення, — сказав він без усякого такту. — Оце так кинджал! Північно-західна культура? Як потрапила ця річ до рук дакоти? — Він кивнув своїм людям, і ті підступили до індійців з наручниками та ременями. Червоний Лис не відмовив собі в задоволенні власноручно накласти кайдани на Токай-іхто. Саме у цю хвилину сталося несподіване. Майор Сміт насилу підвівся із стільця і ступив кілька кроків уперед. Він тремтів; звивистими жилами на скронях прискорено пульсувала кров.

— Полковнику Джекман, — промовив старий, важко дихаючи, — покладіть край цій злочинній грі. Я бачу, ви силою хотіли залякати вождів, аби примусити їх підписати. Тепер я переконався, що саме це було вашим наміром. Але гра не вдалась; вожді не підкорились. Отже, облиште хитрощі і з усією серйозністю поверніться до наради без будь-якого примусу.

Джекман кинув кинджал Токай-іхто на стіл.

— Майоре Сміт! Ви що, збожеволіли? Прошу вас більше не говорити про таке, це тільки завдасть шкоди вашому здоров'ю… Та й на процесі, який незабаром відбудеться, навряд чи піде вам на користь те, що ви знову стали на бік індійців. Справу цілком закінчено.

— Поки я живий, я не потерплю такого! Це підле шахрайство! — Схвильований офіцер, знову випроставшись на весь зріст, підступив до Червоного Лиса, що саме замикав кайдани на зап'ясті Токай-іхто. — Пусти! — Він схопив янкі за руку так міцно, що той аж скрикнув. Тоді Червоний Лис випустив дакоту і штовхнув Сміта кулаком у груди.

Майор поточився. «Собако! Це ти…» його губи посиніли, очі закотились, і він знепритомнів.

Присутні офіцери підскочили, підхопили його і поклали на підлогу.

— Фельдшера! — гукнув хтось.

Один з раурайтерів, що стояв біля дверей, вибіг з кімнати, щоб покликати лікаря.

А Червоний Лис тим часом знову підійшов до вождя і наклав йому кайдани на руки й ноги. Обоє старих дакотів уже стояли зв'язані, тільки ноги у них були вільні. Їх одразу ж вивели. Востаннє подивились вони мовчки в очі своєму вождеві.

Токай-іхто залишили в кабінеті, що поступово спорожнів. Крім Червоного Лиса, тільки ще один раурайтер зостався в приміщенні. Він нахилився і підняв ляду в підлозі. Червоний Лис схопив скутого вождя і поволік до темної зяючої ями. Потім підняв його і кинув униз.

Льох був досить глибокий, і Токай-іхто боляче забився об суху, курну землю. Відразу ж випроставшись, він сів і розглядівся навколо. Льох, в якому він опинився, був великий. Крізь вузький душник, що виходив на північну сторону двору, пробивалося трохи світла. Крім того, через проріз у підлозі падали відблиски світла з кімнати коменданта.

Дакота глянув наверх.

— Драбину! — пролунав голос угорі, і чути було, як «відчинилися надвірні двері і, гупаючи важкими чобітьми, вийшов раурайтер. Однак Червоний Лис, здається, не бажав чекати, доки той повернеться з драбиною; він стрибнув у льох. З-під його ніг знялася курява і заклубочилась навколо каламутними хмарками.

— Ось де ти! — просичав він і, схопивши в'язня за руку, потягнув до східної стіни льоху. Тут до однієї з товстих балок залізним кільцем був прикріплений ланцюг. Янкі щільно обкрутив ним тіло дакоти і замкнув його, між стіною і в'язнем лишалось ще близько метра ланцюга. Рудоволосий ще раз якнайпильніше перевірив наручники і шкіряні пута на ногах. Все начебто було в порядку.

Токай-іхто сподівався, що Червоний Лис нарешті піде. Але той лишився. Широко розставивши ноги, янкі стояв перед індійцем.

— Ну, то як, Гаррі, — сказав він після довгої мовчанки. — Отже, це вже кінець. — Червоний Лис показав великим пальцем на душник угорі. — Якщо ти визирнеш крізь нього, то побачиш частину нового будинку. Я кажу про будинок, що тепер стоїть на тому місці, де колись побудувався Беззубий Бен. Там гигнув твій старий. Для тебе єдиною втіхою може бути те, що і ти вмреш на тому самому місці.

Токай-іхто втупив німий погляд кудись перед себе.