Габор Молнар - У країні ягуарів

тропічний вечір, вогнище, шарудіння жуків, дзюркіт струмка навівають поетичний настрій. Якби я був поетом, не один чудовий вірш написав би від споглядання тропічної краси.

На чорному небозводі, немов коштовні камені, мерехтять зорі. Аж хочеться простягти до них руку і зняти з неба. Ні, ні, вони мені не потрібні. Для мене цілком досить світла карбідного ліхтаря.

Ніч минула спокійно. Мабуть, і в найкращому номері готелю не виспався б краще. Хоч, правда, другу половину ночі довелося коротати в човні на мокрих дошках, бо пішов дощ.

Прокинувшись, відразу вирушаю в джунглі.

По опалому листю снують великі й малі ящірки. Серед гілок пурхають пташки. Здалеку долинає ревіння мавп. Промокши за ніч до кісток, вони радісно вітають ранок. Я звертаю ліворуч і йду понад струмком, ширина якого тут не більше двох кроків. Струмок поведе мене в долину. Він буде надійним орієнтиром і по дорозі назад. Кам'яні плато і скелі вулканічного походження заросли деревами. Численні струмки впадають в основний струмок: Трохи пізніше, коли влаштую стоянку, обійду райони обох струмків. Але спочатку поброджу в гущавині поблизу стоянки.

Сподіваюсь багатої здобичі в цьому районі. Як завжди, на вулканічних плоскогір'ях, ліс рідший і менш обплетений ліанами. По мокрому опалому листю йду безшумно. Над водою літають великі метелики і довгі легкі бабки. Двадцятисантиметрові бабки борознять поверхню струмка хвостовою частиною тіла. А вода з дерев без упину капає. Скрізь, куди не повернусь, — густе павутиння, по якому лазять павуки. Над головою літають великі жуки і колібрі. Їх так багато, що навіть не одразу можу розібрати, де жук, а де колібрі.

Маленький струмочок тече на дні звивистої долини, обминаючи пеньки, пальми і густе сплетення ліан.

На одному повороті бачу біля води коричневого стрункого звіра. Занадто рано вийшов я з-за ліан: звір теж помітив мене. Він уже тікає великими стрибками. Машинально піднімаю рушницю. Відстань між мною і звіром не більше шести кроків і не влучити просто неможливо.

Це досить велика пума. Вона б'ється на листі, намагаючись зіпнутися на ноги, але не може. Відчайдушно борсаючись, пума сповзає у воду. Течія підхоплює смертельно пораненого хижака. Струмок не глибокий, я біжу по берегу, не спускаючи очей з пуми. Але хащі весь час затримують мене, і я починаю відставати. Боюсь, що не наздожену свою здобич. Раз у раз спотикаюся, проповзаю під ліанами і густим сплетенням повитиці. Рушницю перезаряджаю на бігу, та, мабуть, вона не потрібна. Течія несе далі хижака, здається, вже мертвого. На поверхні видно лише черево і ноги.

Нарешті, дістаюсь до місця, де струмок стає ширший, а глибина його в скелястому руслі досягає не більше 40–50 сантиметрів. Кидаюся прямо в бистрінь, щоб перехопити пуму. Звідси вже й стоянка недалеко. Якщо не перехоплю звіра тут, він потоне. На звивині струмка вбита пума знову виринула. Вхопивши її за задню ногу, тягну до берега. Куля влучила в легені хижака. Шкода красивого хутра, бо куля, пройшла наскрізь і продірявила шкуру в двох місцях. Пума здохла не від кулі. Вона захлинулася. Звір завбільшки з добре теля, тільки дужчий і більш мускулястий.

Пума водиться в Бразілії скрізь, а найбільше на півдні. В цивілізованих місцях вона зустрічається рідше — її винищують. На людину звір нападає, хіба що захищаючись. Пума шкідлива. Вона поїдає овець, телят і птицю.

На стоянці розпинаю шкуру звіра кілочками і кладу сохнути на дашок човна. Дротиком прив'язую її ще й до стовпчика. Потім мию ніж і руки в річці. Підкидаю свіжого хмизу на покрите попелом вогнище. Там ще багато жару, і хмиз швидко спалахує.

* * *

Нова стоянка краща за попередні. Вона не закрита густою рослинністю. Сюди вільно проникає сонячне проміння, задуває вітер. Я бачу широкий небесний простір — хмари і зоряну стелю. Тут навіть дощ приємніший, бо олов'яно-сіре небо видно далеко-далеко. Однак слідів людини і тут немає.

Під цими стрункими пальмами-велетнями — міріті, ніколи не відпочивала людина. Навколо стовбурів лежить товстий шар опалого віялоподібного листя. Коріння в багатьох місцях вилізло із землі й повисло в повітрі над водою струмка.

Трохи вище на схилі ростуть пальми урукурі і ашахі. А в глибині джунглів, під густим склепінням зелені, — дво-триметрові колючі пальми. Між ними важко пройти, бо їхні стовбури укриті п'яти-шестисантиметровими чорними колючками.

По колючих пальмах не лазять навіть комахи. Вони вважають за краще літати над цими деревами. Між пальмами утворилась густа сітка павутиння. Сумний вигляд має це місце. Наче якесь своєрідне кладовище. На павутинні, мов діаманти, виблискують краплини роси. Павуки причаїлися десь біля стовбура і стежать за сіткою, щоб миттю накинутися на жертву, яка попаде в їхні тенета.

Цей вид павуків я знаю. Вони бувають різного кольору. Здебільшого — коричневі, але трапляються і чорно-червоні, як змії з сім'ї елапіда.

Кілька слів про змій з сім'ї елапіда. Забарвлення цих гадюк надзвичайно яскраве, а отрута небезпечна і страшна, хоч вбиває вона повільно. Якщо така змія вкусить, людина через кілька годин сліпне, неймовірно мучиться і лише згодом помирає. Смерть наче насолоджується муками жертви. Знешкодити отруту неможливо, бо ще не знайдено потрібної для цього сиворотки. Страшні гади з сім'ї елапіда. Але це не значить, що інші отруйні змії менш небезпечні.

Зустріч з будь-якою отруйною змією не віщує людині добра. Тому, коли кабоклу побачать навіть не отруйну змію, вони чимдуж тікають від неї. Не хочуть рискувати. І мають рацію. Адже від укусів отруйних змій гине багато людей.

Власне, в джунглях є тільки дві страшні речі: малярія і укус отруйної змії. Тому тут найголовніше — обережність.

Лише вчора я закінчив будівництво хижки, покривши її широким пальмовим листям. Зелена покрівля відбиває палюче сонячне проміння. Все своє спорядження я склав у хижку, а для вогнища викопав у землі ямку, щоб не гасло од вітру.

Човен стоїть у невеличкій бухті кроків за десять від хижки.

Навколо гнітюча тиша. Високі, мов вежі, пальми навіть не ворухнуться, мовчать. Невже широким, наче віяла, листкам нема чого сказати