Володимир Леонідович Кашин - Тіні над Латорицею

не заходили. Я пальцем нікого не зачепив — присягаюсь!.. А вранці Довгий каже…

— Називайте справжнім прізвищем, — перебив Самсонова капітан Вегер, який писав протокол.

— … А вранці Довгий, тобто Кравців, каже: «Давай змотуватися — там убили!»… Я її не душив, не різав, чого ж мені відповідати?!

— Розкажіть по порядку.

— Що говорити? Від яких пір?

— Почніть з вечора.

— Були ми у Довгого, тобто Євгена Кравціва, у карти грали, в очко. Потім вийшли. Ми ще раніше вирішили, що підемо до вдови.

— О котрій годині ви там були, біля її будинку?

— Точно не скажу. Десь о першій ночі. Пішли, значить, прийшли…

Самсонов говорив тепер, не спиняючись, і капітан Вегер ледве встигав за ним записувати.

— Нікого не зустріли дорогою?

— Якась парочка на розі стояла. Під деревом, недалеко дому… А може, ще хтось був… Не придивлялися.

— Далі.

— Перелізли через паркан.

— Нічого вас не здивувало там, на подвір'ї?

— Ні, — розгубився Самсонов.

— Як же вас собака не порвав? У Іллеш добрячий пес.

— А собаки не було. Він у сараї брехав, замкнутий. Глухо, наче з-під землі… Ми здивувалися, а потім зраділи… Можна іще цигарку? Два дні не курив — вуха попухли.

— Беріть, — сказав Коваль. — І розповідайте.

Самсонов розговорився, пожвавішав, випростався, ніби з кожним словом скидав із себе тягар.

— Ну, підійшли тихенько до дверей, — продовжував він. — А в хаті шамотня якась, шпортання, і хтось хрипить, немов душать.

— Виразно чули хрипіння? — із сумнівом перепитав Вегер, переставши писати.

— Спочатку подумали, що примарилося. Знаєте, нерви… А потім — іще й іще! Та так страшно, що ми — назад. І змоталися.

— Такі страхополохи, — буркнув майор Бублейников. — Злякалися — і кінці у воду.

— Коли назад лізли, — я на паркані якраз був, — там хтось закричав, у мене аж мороз поза шкірою пішов. І зараз, як згадаю, — зіщулився Самсонов, — моторошно.

— Так відразу й кинулися назад? — перепитав Коваль.

Самсонов кивнув.

— І не поцікавилися, що там робиться, у домі?

— Довгий сказав: «Тут мокре діло…» Хтось випередив нас.

— А ви теж були готові на «мокре»?

Самсонов вилупив злякані очі:

— Хай йому чорт, мокрому!

— А ножі навіщо взяли? — спитав майор Бублейников.

— У мене не було ножа.

— А у Кравціва?

— Не знаю. Може, й був.

— А для чого він узяв?

— Може, замки ламати.

— А де викинули їх?

Самсонов знову почав відмовлятися: ніяких ножів у них не було.

— А де ті, що ви їх з Кравцівим у майстерні виготовляли?

— Ніяких ножів я не робив.

Для наступної розмови з Кравцівим, якого Коваль справедливо вважав головною постаттю у цій компанії, було досить того, що розповів Самсонов, і підполковник вирішив поки що відправити хлопця назад у камеру.

— Самсонов, ви розповіли трохи правди, це добре. Це на вашу користь… Але скажіть ще одне: ви вдвох ходили до Іллеш чи втрьох?

— Удвох! — хлопець готовий був землю їсти на доказ. — Тільки вдвох, тільки вдвох, — повторював він.

— А хто такий Кукушка? — поцікавився капітан Вегер.

Самсонов немов поперхнувся словами і, поглядаючи кудись убік, промимрив:

— Не знаю.

— Він не був з вами тієї ночі?

Ледве не сказав: «Ні, не був», — але вчасно стримався. Проте Коваль помітив розгубленість хлопця, а Бублейников поклав собі при наступному допиті витрусити з Самсонова цього Кукушку, як грушу з мішка. А поки що…

— Дозвольте, Дмитре Івановичу, ще запитання, — звернувся він до Коваля, помітивши, що той втратив інтерес до підозрюваного і викликав конвоїра.

Коваль кивнув.

— З чого ти жив тут три місяці? — спитав Бублейников хлопця. — На які гроші?

— Два з половиною.

— Гаразд, два з половиною.

— Випадкові заробітки. На вокзалі речі підносив. Курортникам. Чемодани, всякі корзини, мішки.

— І тобі довіряли?

— Дрова різав та колов.

— У травні і червні? Не мели, як порожній млин.

— Є такі, що й у травні дрова заготовляють.

— А худобу пасти не наймався?

— Пробував.

— До кого?

— На вулиці Духновича, на Лісній… Прізвищ не знаю. Мене Довгий водив… Але не взяли.

— А до Іллеш?

— До вбитої? Ні, не наймався.

Бублейников зробив багатозначну паузу, глянув на колег і сказав Самсонову:

— На цей раз ти, здається, не збрехав. Зрозумів, що палиця має два колеса… А на які гроші ви із Кравцівим роз'їжджали?

— Квитки він купував. Я не знаю, на які… Були, значить, гроші. Він на «Водоканалі» робив.

— Знаємо його роботу, — двозначно буркнув Бублейников. У кабінет увійшов конвоїр.

Самсонов, не читаючи, підписав протокол, який дав йому капітан Вегер, і, оглядаючись на невблаганно суворого майора, витираючи рукавом футболки спітніле обличчя, вийшов з конвоїром.

Після короткої перерви Коваль наказав привести Кравціва.

— Ну що ж, — сказав підполковник, коли той за його дозволом опустився на стілець