Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

«Це через мене! Я нічого не зміг вдіяти, хоч і знав, чим усе закінчиться! Який я ідіот! Чого я сподівався? Чуда? Чудес не буває. Не тут. Не сьогодні. Не зі мною. «Погано стало». Туфта! Кайтек просто розсердився. Але чому він мав такий засмучений вигляд? Це все купи не держиться!» Міколай думав про Кайтека, який сам-один повертається автобусом, про Кайтека, що сидить у порожньому будинку, про Кайтека, котрий, здавалося, був у відчаї, і йому стало його страшенно шкода. Але ж він не міг зараз вилетіти кулею йому вслід. Адже він уже обрав — Макара. Як сказати Кайтекові: «Соррі, чувак, нам не по дорозі. Було добре, дяки. А тепер гуляй давай». Кайтек не був із тих, кого могло вдовольнити щось. Він хотів усе або нічого. А що Міколай міг йому запропонувати?

— Та не переймайся так, — утішала його Меланія, коли він розповів їй цю історію. — Йому стало незручно, але він подумає й зрозуміє, що краще мати двох друзів, ніж жодного. Це лише питання часу.

— Хіба я знаю? — Міколай не дуже в це вірив. У його спогадах постійно виринав плач Кайтека, не стільки навіть плач, скільки якесь дивне ридання, а це було зовсім на нього не схоже. — Мені це не подобається. Там, на тій кухні, то був не Кайтек.

— А хто?

— Ми обоє знаємо, що він уміє чудово маскуватися. Він такий, яким хоче бути: іноді вдає сильного й безкомпромісного, іноді він чудовий товариш, на якого можна покластися в будь-якій ситуації. Я бачив лише його спину, але це було жахливо.

— Може, він закохався?

— Дівчатам одне в голові! А навіть, якщо так, це ще не привід одразу плакати!

— Може, йому погано?

— Ну, але ж не через мене?! Я виловлю його сьогодні в маті. Він має знати, що ми й далі друзі.

— Він це знає, йому потрібно лише звикнути до нової ситуації. Думаєш, мені було просто, коли ти поїхав з ним на Палюх?

— Та ну, сподіваюся, ти не ревнувала?! У світі є лише одне Курчатко!

— Але тоді ти обрав його.

— Ти досі ображаєшся через це?! Ну, не сердься, Курчатко, будь ласка! Це зовсім різні речі, чесне слово!

— Я постараюся, — зітхнула Меланія. — Я завжди собі це повторювала, коли ви йшли кудись без мене, а мені вити хотілося.

— Ні, благаю, досить уже! Ця реве, той реве. Люди, ви що, подуріли?!

Ці дні між Різдвом і Новим роком належали Меланії. Кайтек десь сховався, Макар поїхав з дідусем до родичів, тож Міколай отримав нагоду цілими днями просиджувати на ділянках чи водити Меланію в кіно, запрошувати її на піцу, або ж сідати на автобус і їздити, куди завгодно. Це було чудово. Він прокидався з думкою: «Що цікавого ми можемо сьогодні зробити?». І якщо мамі Меланії не треба було на роботу — вони втілювали його план. Ішли до музею чи в басейн, або до торговельного центру. Або — якщо не пощастить — сиділи з малими.

31-го грудня Кайтек нарешті озвався. Він усіх кликав до себе на вечірку. Відгукнувся Макар і кілька знайомих зі школи. Міколай тільки боявся, що вдома його планам не надто зрадіють. Мати все ще вважала його малятком, її б воля — вона б досі носа йому підтирала. І в Кайтека був не найкращий імідж. До того ж, треба було ще спитати дозволу в мами Меланії! Разом усе це цілковито зіпсувало Малому настрій. Приготувавшись до довгої та важкої битви, він вирішив провести якомога більше часу поза домом, щоб повернувшись, відповідати на якнайменше питань.

Спочатку вони з Меланією пішли до «Cheesecake» на Міжнародній, щоб мати із чим іти до Кайтека. Потім, на зворотному шляху, біля рівчака, звернули на якусь незнайому Міколаєві стежку між ділянками. У Меланії був такий таємничий вигляд, наче вона щойно знайшла ключ від зачарованого саду. Дівчина цьвірінькала при цьому, мов закоханий горобець у перший день весни. Заздалегідь приготувавшись до чогось дівчачого і, може, трохи легковажного, Малий не нарікав і покірно дозволив себе вести. Що поробиш, хай їй буде приємно. Зараз вона покаже йому сніговика чи качок, може, якусь оригінальну буду, щось типу цього. Вона може чим завгодно захоплюватись. Узагалі це добре — постійно жити в такому піднесенні, наче не ступаючи по землі. Така вже вона є. Легша за повітря.

А Меланія не вгавала й брала чимраз вищі ноти. Вони вже зайшли досить далеко вглиб ділянок, тут стежка несподівано розширювалася. Посеред невеликого майданчика був старий одноповерховий павільйон із широкими, закритими зсередини, вікнами. Дівчина дістала з кишені в’язку ключів і почала чаклувати над замком!

— Не кажи мені, що ми сюди вдираємося! Може, хоча б до повноліття почекаємо?

Меланія не відповіла й відкривала вже другий із трьох замків, а легіон недоречних думок підкидав Міколаєві припущення, що чекає на них усередині. Коли клацнув третій замок, вони побачили приміщення. Це був звичайний дачний клуб. Похмурий і холодний, він пахнув пилюкою та сирістю. Металеві столики й старі стільці, складені стосами, створювали враження, що тут забули прибрати. Меланія відчинила одні віконниці. Очам Міколая відкрилася картина, яку можна було побачити хіба вві сні. У найтемнішому закутку залу, під стіною, було невеличке підвищення, щось на кшталт міні-сцени, а на ній, прикрита якимсь чохлом, стояла собі, наче так і треба, ударна установка! Йому не довелося знімати брезент, щоб упізнати ці форми! Зачарований, він підійшов ближче. Не було тарілок, це правда, але всі барабани, хоч і допотопні, виглядали дуже пристойно.

— Що це?!

— Це сюрприз!

— Старий «Polmuz»! Оце олдскул, здуріти можна! Трохи побитий життям, схоже, на ньому давно ніхто не грав, — Міколай ніжно гладив установку. — Це чиє?

—