Редьярд Джозеф Кіплінг - Книга Джунглів

В її голосі забриніли дивні протяжні нотки, і Мауглі озирнувся, щоб подивитись, чи не глузує з нього чорна пантера, бо у джунглях часом у слів звучання одне, а зміст зовсім інший.

– Я й кажу, що ми з тобою, звісно, хазяї Джунглів, – повторила Багіра. – Хіба не так? Я ж не знала, що наш малий більше не ходить по землі. Мабуть, він літає.

Мауглі сидів, спершись ліктями на коліна, і дивився на долину, залиту сонцем. Далеко в лісі під пагорбом якийсь птах непевним хрипким голосом заводив свою весняну пісню. То була лише тінь дзвінкого, гучного співу, що лунатиме у джунглях згодом. Та Багіра все одно почула її.

– Я ж кажу, прийшла пора Нових Розмов! – рикнула пантера, махнувши хвостом.

– Та чую, – відповів Мауглі. – Чого ти вся тремтиш, Багіро? Адже на сонці тепло!

– Це Ферао, червоний дятел, – сказала вона. – Бачиш, він згадав. То й мені слід пригадати мою пісню. – І вона щось замуркотіла собі під ніс, час від часу прислухаючись.

– Тут немає дичини, – ліниво мовив Мауглі.

– Малий Брате, ти що, оглух на обидва вуха? Це ж не мисливське слово! Це моя пісня про те, що я буду готова, коли знадобиться.

– Справді, а я й забув. Та я все одно знатиму, коли прийде час Нової Розмови, – адже тоді і ти, і всі інші повтікають геть від мене, а я лишуся сам-один.

Мауглі говорив досить-таки сердито.

– Але ж, Малий Брате, – почала Багіра, – ми не завжди…

– У тому й річ, що завжди! – гнівно мовив Мауглі, піднявши палець. – Ви завжди тікаєте, а я, Хазяїн Джунглів, мушу блукати один! Чи не так було торік, коли я надумав збирати цукрову тростину на полях людської зграї? Я відправив гінця – тебе! – до Хатхі, щоб він прийшов уночі та своїм хоботом назбирав для мене солодкої трави.

– І він забарився лише на дві ночі, – відповіла Багіра, ледь похнюпившись. – А тієї солодкої трави, яку ти так полюбляєш, він назбирав стільки, що будь-якій людській дитині вистачило б на всю пору дощів. Тож я ні в чому не винна!

– Але він не прийшов тієї ночі, коли я його кликав! Він бігав долиною при місяці, і сурмив, і ревів на весь голос. Та ще й протоптав таку дорогу, як троє слонів, бо не хотів ховатись у заростях. Він танцював при місяці перед хатами людської зграї! Я його бачив, і він таки не підійшов до мене; а я ж Хазяїн Джунглів!

– Це було о порі Нових Розмов, – мовила пантера дуже сумирно. – Малий Брате, ти, певно, тоді не покликав його Словом Хазяїна! Послухай Ферао.

Та Мауглі начебто вже не сердився. Він ліг, спершись головою на руки, і заплющив очі.

– Не знаю… Та мені й байдуже, – сонно пробурмотів він. – Давай поспимо, Багіро. Мені важко у шлунку, та й голові треба відпочити.

А пантера, лягаючи, зітхнула – бо вона чула, як Ферао на всі лади повторює пісню Весняної пори Нових Розмов, як то кажуть у лісі.

У джунглях Індії пори року наче зливаються одна з одною. Їх нібито всього дві: суха та дощова. Проте коли придивитись уважніше до струменів дощу та хмар пилюки й куряви, то можна побачити, що всі чотири пори року йдуть одна за одною, як належить. Найбільше диво у джунглях – весна, бо їй не треба одягати голі рівнини в нове зелене вбрання, вона має тільки пробитись крізь пожухле листя зими, аби втомлена, неприбрана земля знову відчула себе молодою та свіжою. Ніде в світі нема такої весни, як у джунглях.

Приходить день, коли усе в лісі стає блідим, і навіть запахи, якими просякнуте задушливе повітря, ніби слабшають. Цього не можна пояснити словами, це просто відчувається. А потім приходить інший день, коли всі запахи відроджуються знов, свіжі та чарівні, і у звірів опадають довгі скуйовджені пасма зимової шерсті. Потім зазвичай трохи дощить, і всі дерева, кущі, бамбук, мох і соковиті рослини, прокинувшись, кидаються в ріст із таким шумом, що його можна навіть почути. І вночі, і вдень навкруги не змовкає тихе гудіння. То гомін весни – не дзижчання бджіл, не дзюркіт води, не шепіт вітру у верховітті, а просто голос зігрітого сонцем радісного світу.

Досі Мауглі завжди радів весні. Він перший помічав Весняне Око в густій траві й перші весняні хмари. Його голос можна було почути вночі, при сяйві зірок, у вогких ярах, устелених квітами; там він підспівував великим жабам чи перекривляв малих сов-перевертнів, що пугукають усю ніч до ранку. Як усі його друзі, він обирав весну для своїх мандрів – це ж така втіха – гасати із вітром навзаводи від зорі до зорі, а на світанні повертатись у вінку зі свіжих квітів! Четверо вовченят не блукали джунглями з ним разом – вони співали пісні з іншими вовками. У Народу Джунглів навесні вистачає клопоту, і Мауглі чув, як вони галасують, мукають чи свистять – це вже як ведеться в їхнього племені. Їхні голоси тоді звучать не так, як завжди, і саме тому весна зветься порою Нових Розмов.

Але цієї весни, як Мауглі і сказав Багірі, йому було щось не по собі. Відтоді, як стеблини бамбука стали плямисто-коричневими, він з