Богдан-Ігор Васильович Антонович - На другому березі (збірник)

— повільно йду під ночі спів. Несу в долоні обважнілій кіш, повний спілих місяців. Шумлять дерева елегійно. Про що шумлять? — Кохання й сон. Так вечора душні обійми вколишуть серце в свій полон. Таємні тіні — квіти ночі, це душі білених дерев. До місяця летіти хочуть, та вітер їх не забере. О туго радісна й велика, слова стрілчасті в небеса! Це місяць — молодий музика настроює, мов скрипку, сад. Нестримна мріє і химерна! Прослався в безвість ночі шлях. Ні, небо слів тих не поверне і не поверне їх земля. Дерев послухай! їхню сповідь у книгу ночі запиши! Мов явір, що тінь власну ловить, схились до власної душі! У книзі ночі срібні букви, натхненні сторінки шумлять, її не візьмете до рук ви, її до серця треба взять. Мов зорі сплячі в глибині, осяяні недійсним сном, пробудяться слова на дні душі окриленої, і відповідає співом дно. Відповідає співом явір, відповідає співом ніч, спиняється невтишний крок. Натхненним циркулем уяви накреслиш коло рівних строф. Хай серце сп'янене в цю мить окрилюється і горить, нехай злітають догори, нехай зриваються увиш думки схвильовані й крилаті! О слово, що в устах тремтиш, невже ж мені тебе спиняти? Я чую, як приходиш, чорна, п'янлива та болюча пісне, шукає змісту гостра форма, єдина, що мій жах помістить, і мою радість світляну, і всю знемоги глибину, і словом просто в серце тну, аж трисне кров, мов крик одчаю, з нестями й щастя умираю. На дверях дому знак зловісний, на дверях дому — перстень пісні. Елегія про перстень молодості
Розсунулись, мов карти, стіни, угору стеля поплила, і вікна згасли в синій тіні, найближчі речі вкрила мла. Так ява стала сном. Уже не стеля, лиш глибінь, уже не стіни — далечінь і, наче іскри в тиші сплячій, далекі, недосяжні в мряці, дзвінкі, мінливі та дрижачі, засяли зорі над столом. І я спокійний та невгнутий під небом, що важке, мов камінь. Мені сьогодні не заснути. Пишу холодними руками оці слова. Ріка шумить, мов млин, що мрії меле. Головокружним ночі хмелем п'яніє голова. Ось таємнішає природа в безбожно первісній красі (словами не розкрити тайн її). Яка ж страшна оцього світу врода, що отруїла дні мої. От жив звичайно, як усі, мантачив безтурботно час, аж забаглось мені нараз