Леся Романчук - Місто карликів

густі ліси та лабіринт печер не викликав бажання піти — і загубитися. Зате потім, у повоєнні часи, ціле військо було кинуте на боротьбу із хлопцями, що не склали зброї. Вистежували, заарештовували, катували, хапали всю родину за першою ж підозрою, без доказів. Повстанці гуртувалися у густих лісах Прикарпаття, потерпали від голоду й браку боєприпасів, та справи не кидали.

У ті травневі дні в імпровізованому госпіталі доктора Смереканича лікували лише одного пацієнта, зате якого! Хорунжий Орест з кількома хлопцями вирішив на травневі свята нагадати зайдам, хто справжній господар цієї землі. У ніч на перше травня відчайдухи зняли червоного прапора на ратушній вежі та замінили його на синьо-жовтий. Як вони туди дісталися, як змогли — та ще й тихо, непомітно? Вранці місто прокинулося, не ймучи віри очам — наш прапор! Звідки?

Але якби ж на тому зупинилися! Орест сховався в будинку навпроти ратуші і коли солдат поліз зривати синьо-жовтий символ бандерівщини та націоналізму, зняв його своїм пострілом. Зчинилася стрілянина. Пораненого в груди Ореста хлопцям вдалося сховати в підвалі, а вночі доправити до рятівника-Смереканича, а відтак — на гору. Та енкаведисти почали розшук. Обшукали будинок лікаря — нікого не знайшли. Потрусили й інших хірургів, про яких ходили чутки, що вони не відмовляють у допомозі пораненим бандитам — теж нікого.

Та знайшовся чоловік, якого привабили обіцянки доброї кар’єри та високої посади, якщо він надасть послуги слідству в справі обурливого націоналістичного зухвальства — подумати лиш, синьо-жовтий прапор у день міжнародної солідарності трудящих! Сам він дороги на Щастигору не знав, та вказав на ще одного, що полюбляв гроші та посади, не цурався допомоги нечистого у цій справі, тому торував стежину на гору. Знав навіть, де вхід до печери. Всередину, щоправда, заглядати боявся — там живе дідько.

Решту справи зробили собаки — знайти людину не так складно, якщо маєш нюх німецької вівчарки.

Хлопці живими не здались — «Слава Україні» та постріл у скроню — легший шлях до Бога, ніж катівня НКВС.

Вже вкотре солдатам довелося тягти трупи і складати попід муром, щоб упізнавали родичі. А хто зголоситься або просто заплаче — того до тюрми та на заслання, як члена сім’ї ворога народу. Ця схема працювала справно, от тільки начальство буде незадоволене — покійники не говорять! А цього Ореста за його невгамовність розшукували вже давно. І от вам — труп. А начальство хоче живих і балакучих, їм покійники ні до чого.

Втім, розкрити цей підпільний госпіталь — теж удача. Зразу видно, їх тут лікували — бинти, якась мазь… Етикетка — виготовлено в аптеці Перебенди. Тепер з’ясувати, за чиїм рецептом — і справа скінчена.

Та якщо лікували — хтось мусить прийти. І на нього треба зачекати.

Солдати з вигодами влаштувалися у «вітальні» Щастигори. І чекали…

Роман ішов знайомою стежкою через виноградник і ліс, особливо не ховаючись, він знав цю місцевість як свої п’ять пальців. От він, вхід до печери. Чомусь сьогодні тут щось не так, відсунутий камінь-поріг. Повстанці завжди ставили його на місце. Хіба несли важкопораненого і забули або не змогли… Але варто бути обережним… Роман запалив свічку і рушив до печери, яку міг знайти і натемно, із зав’язаними очима. От уже останній коридор, от уже близько… От уже чути чиюсь розмову… Невже хлопці заговорили по-чужинському? Не наша, не наша мова!

Засідка! Аж похололо поза плечима… Тікати… Дмухнув на свічку. Та пізно. Почули, побачили відсвіт полум’я у темряві!

— Рєбьята! Ідьот кто-то!

Роман кинувся в сусідній коридор лабіринту — довгий, із безліччю бокових ходів, яких він до пуття і сам не знав. Та мусив плутати сліди, мусив рятуватися!

Солдати стріляли на звук його кроків. Ліхтарики, потужні, трофейні німецькі, зловили його постать вже за кілька метрів до рятівного повороту. Постріл! Не встиг… Біль пронизав ногу — влучили… Роман не застогнав, перехопив рану долонею, щоб не лишати слідів крові… Нога слухалася погано. Хоч би кістки не зачепили, бо тоді зовсім біда! Кусаючи губу, щоб не стогнати від болю, докульгав до входу в розгалуження. Тут вони його не шукатимуть, побояться. Цих ходів не знає до пуття ніхто, навіть сам Роман. Упав в якомусь із відгалужень лабіринту, не маючи сили підвестися. Солдати гукали зовсім поруч:

— Он нє мог далеко уйті, он гдє-то тут!

— Да ну тебя, сам іщі, ещьо заблудімся, твою мать!

— Нічєго, сейчас пошльом за собакой — найдьотся как міленькій!

Вони раділи, що спіймали, нарешті, хоч когось живого і матимуть що доповісти начальству, яке лютує і чихвостить в хвіст і гриву за кожного покійника. Обговорювали, що отримають, мабуть, відпустку за упійманого «бандьору», що поїдуть додому, до мами. А Роман відчував, як ллється кров, і боявся поворухнутися, щоб не виказати себе, лиш затискав рану долонею.

«Отут мені й смерть! — прийшла думка. — Як побиватиметься тато, коли дізнається, що сам послав сина сюди, у засідку…»

Хоч би вони пішли звідси, хоч би на кілька хвилин відійшли, щоб дістати із торби бинти, щоб перев’язати рану, бо ще година — і в його жилах зовсім не залишиться крові.

Солдатам, мабуть, набридло тинятися у темряві та й страшно.

— У меня фонарь вот-вот погаснет, пошлі назад, нікуда он нє денется, бандьора хренов, виход одін!

Вони ще трохи постояли, посвітили, пульнули кудись наосліп, для заспокоєння самих себе, і пішли назад, до печери. Двоє побігли до міста за підкріпленням із собаками, інших двоє залишилися вартувати.

Ну, от і все. Тут і загину, подумав Роман і навіть завагався — перев’язувати