Леся Романчук - Місто карликів

з Тернополя і Степаном Стадником із Вишнівця повторювали «Декалог» — «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї»!

Обох, і Володимира, і Степана зустріне він потім на етапах свого скорботного шляху на Колиму.

Минуло два роки навчання. Влітку приїздив додому, до батьків, намагався дістатися туди щоразу, щойно випадала нагода. І тому, що хотів побачити тата й маму, і тому, що голодні повоєнні часи тягнули до родинного столу, де за кожної влади і за всяких обставин, не переводився шмат хліба і до нього.

— Їж, Ромасику, призволяйся, он як схуд, самі кісточки! А я тобі до школи торбу спакую і сала покладу, і шиночки добрий шмат, і вареничків, і біґосу, капусти з м’яском, — приповідали дуетом мама і тітка Стефанія, батькова сестра, пригощаючи дорогу дитину.

— Та не їм я сала… — кволо відбивався Роман, знаючи, що все одно покладуть у торбу шмат ніжного, добре просоленого, щоб довше зберігалося, сальця. А як його потім винюхуватимуть вічно голодні хлопці в гуртожитку! Для них, для них, а не для себе тягтиме він важенний шмат…

— А ти бери, синочку, бери, не ти з’їси, так хтось інший, завжди знайдеться хтось голодніший за тебе, — не слухала небожа, над яким трусилася з дитинства, бездітна вдова тітка.

Та понад усе вабили до рідного міста ті синіші за липневе небо очі, ті русяві коси, та посмішка, дорожча за п’ятірку на іспиті… Орися. Орислава. Отаке собі сусідське дівча, з яким в дитинстві билися за дерев’яного коника, тікали від батьків на Щастигору, каталися узимку на санчатах. Таке собі звичайне дівча, яке перетворилося однієї ночі на облитого кров’ю птаха фламінго, затріпотіло рожевими пальчиками, переплітаючи косу, змахнуло віями, сяйнуло поглядом — і поклало Романове серце до кишеньки гімназійного фартушка.

Тих травневих свят сорок сьомого їх відпустили додому аж на три дні! Скільки надій покладав Роман на ці весняні вечори!

Отоді все й сталося.

І дідові, і батькові ніколи не бракувало пацієнтів — мешканці усіх довколишніх сіл торували доріжку до кабінету лікаря, що умів підвести на ноги безнадійно хворого і не відмовляв у допомозі нікому, незалежно від того, було чим заплатити за прийом чи ні. Нерідко й сам діставав з власної аптечки якусь мазь, виготовлену за його рецептом у фармації пана Перебенди, — лікуйтеся. Під час війни хворих не просто побільшало — довелося створити таємний маленький госпіталь для повстанців, з’єднання яких стояло у лісах довкола Щастигори.

Недаремно хтось із пращурів дав горі таке ім’я. Чи з вдячності за вже отримане, чи заповідаючи на добро майбутнє. І якось так виходило, що гора допомагала у кожній людській потребі. Густі ліси із безліччю джерел — і звичайних, і особливих, термічних, переховували повстанців, плутали сліди і німцям, і енкаведистам вже потім, після війни, коли повстанська армія не склала зброї перед червоним окупантом і продовжувала воєнні дії. А поблизу самого вершечка гори тисячолітнє каміння ховало лабіринт печер. Тепле дихання вулкану тримало там постійну температуру і взимку, і влітку, а густе розгалуження ходів збивало з пантелику кожного переслідувача, відкриваючи таємниці тільки своїм. Розібратися у цьому переплетенні було непросто, не раз необачні гинули, намагаючись дістатися до якихось легендарних місць, де, нібито, вулкан ховав свої скарби, і лише кілька людей у місті справді володіли даром пройти лабіринт і вийти з нього.

Матері суворо заповідали синам не ходити на Щастигору і за жодних обставин не лазити до печер, та хіба стримаєш! Кілька відчайдухів, і серед них Роман Смереканич днювали й ночували у печерах. Не доходили, звісно, до середини, це справді було небезпечно, але як було не використати для хлоп’ячих ігор створену самою природою забавку! Та ще й чарівну залу з безліччю цікавих наростів на стелі й на підлозі, схожих на чудернацьких звірів, чи дерева, чи квіти… Яких лише забавок і перегонів не влаштовували вони тут ще до війни! Начитавшись книжок про пригоди, уявляли себе то індіанцями і блідолицими, то піратами, то безстрашними воїнами… Якби ж то знаття, що зовсім скоро війна з блідолицими перетвориться на сувору реальність.

Роман сам запропонував батькові використати цю підземну кімнату для тимчасового перебування важкопоранених, яких не можна було тримати вдома, ні в підвалі, ні на горищі, бо енкаведисти частенько навідувалися до Смереканича в якості пацієнтів, та й, не без того, вивідували, дослуховувалися, чи не займається доктор, відомий своєю прихильністю до українських буржуазних націоналістів, як і вся тутешня «гнила інтелігенція», підпільною практикою. Варто було комусь сказати необережне слово чи застогнати і…

Батько не просто погодився, він виказав підозрілу обізнаність зі шляхом до таємничої зали. Роман був уражений:

— Татку, то ви знаєте про лабіринт?

— А хіба я не був хлопчаком, хіба я не виріс отут, на схилі Щастигори? — загадково усміхнувся батько, ущент розбивши переконання Романа у тому, що його тато народився одразу отаким поважним доктором, а в дитинстві, навіть якщо воно в нього й було, завжди слухався мами і ніколи його нога не ступала туди, куди не велів ходити дідусь. — Печера — чудове місце ще й тому, що повітря там майже стерильне, цілюще, мікроби гинуть, і буде менше ускладнень. А доглядати будемо всі разом — ти, Орися, тітка Стефа, але інших у цю справу не втягуй!

— Про справу говори не з тим, з ким можна, а з ким треба! — відповів словами «Декалогу» Роман, приховуючи рум’янець щік від згадки про Орисю, сусідську дівчину, дочку лікаря Полянського.

Так і повелося — повстанці доправляли поранених до печери, Тарас Романович оперував, а потім приходив сам чи довіряв Романові робити перев’язки. Та й Орися допомагала, носила їжу й маленькі повідомлення хлопцям у ліс. Коли поранений ставав на ноги — печера порожніла.

Німці якось без особливої ретельності боролися з повстанцями —