Артур Конан Дойль - Незвіданий світ

людей-мавп. Може, вони раділи нашому відходу, а може, глузували з нашої втечі. Озирнувшись, ми побачили лише густу завісу дерев, але оглушливе ґерґотання свідчило, що в цій гущавині чатує на нас сила-силенна ворогів. Але ніяких ознак переслідування ми не помічали, а невдовзі вийшли на відкриту місцину, поза межами їхньої влади.

Я йшов останнім і не міг стримати усмішки, коли поглядав на трьох своїх компаньйонів. Невже це був препишний лорд Джон, що одного вечора сидів зі мною в Олбені між перських килимів і картин під лампою з червоним абажуром? А це — показний професор, який біснувався колись за письмовим столом у своєму кабінеті в Енмор-Парку? І нарешті, невже ж це могла бути сувора, поважна фігура Самерлі, яку я бачив тоді на зборах у Зоологічному інституті? Хіба що найзлиденніші волоцюги на якійсь із англійських сільських доріг могли мати більш жалюгідний і пошарпаний вигляд. Ми, щоправда, прожили на плато тільки тиждень, але вся наша білизна й увесь одяг лишилися в таборі під скелею, а ці сім днів були важкенькі для нас усіх, дарма, що я менше за інших постраждав від знайомства з мавпами. Мої приятелі загубили свої капелюхи й пов’язали голови хустками, вбрання висіло на них лахміттям, а їхні неголені обличчя важко було впізнати. Самерлі та Челленджер кульгали, я ледве тягнув ноги після падіння. Не дивно, що наші індіанці озиралися на нас із таким подивом та навіть острахом.

Коли ми надвечір вийшли з кущів і перед нами відкрилася дзеркальна поверхня озера, наші індіанські приятелі видали пронизливий крик і почали радісно показувати пальцями перед собою. Видовисько і справді було незвичайне. Озером до берега, де ми стояли, пливла ціла флотилія пірог. Коли ми побачили їх уперше, нас розділяло кілька миль, але човни посувалися вперед із великою швидкістю і незабаром були вже так близько, що гребці помітили нашу групу. Зараз же на пірогах залунали оглушливі крики. Індіанці поспиналися на ноги й почали вимахувати веслами та списами. Потім, сівши знову, вони миттю доїхали до берега, повитягали на піщані коси свої човни, кинулися до нас і з криками радості розпростерлися ниць перед молодим ватажком. Далі з човна вийшов старий у намисті та браслетах із великих скляних бусин і зі шкірою якогось дивного звіра на плечах. Він підійшов до ватажка, ніжно обняв його і, глянувши на нас, про щось спитав. Отримавши відповідь, старий обняв кожного з нас, а весь народ за його наказом впав перед нами на коліна. Мені було ніяково бачити себе предметом такого влесливого поклоніння. Подібні почуття прочитав я й на обличчях лорда Джона та Самерлі, а Челленджер розквітнув, як троянда під промінням сонця.

— Може, вони й перебувають на нижчих щаблях розвитку, — мовив Челленджер, гладячи свою бороду і доброзичливо поглядаючи на індіанців, — але їхнє ставлення до людей могло би стати гідним прикладом для декого з найпоступовіших європейців. Просто дивно, які доцільні інстинкти має первісна людина.

Було очевидно, що тубільці вирядилися на війну. Кожен із них мав спис із довгого бамбуку з кістяним наконечником, лук зі стрілами і кам’яну сокиру на поясі. Похмурі, люті погляди, що їх вони кидали в напрямку лісу, і часто повторюване слово «дода» не залишали жодних сумнівів щодо їхніх намірів. Вочевидь, то був загін, що мав урятувати чи помститися напасникам за сина їхнього старого ватага. Всі вояки зібралися на нараду, а ми просто сиділи на базальтовій скелі й стежили за ними. Спершу виступили двоє чи троє воїнів, а потім велику промову виголосив наш молодий приятель. Він говорив із таким піднесенням і з такими зрозумілими жестами та мімікою, що ми зрозуміли її так, немов були обізнані з їхньою мовою.

— Який нам сенс повертатися? — казав він. — Рано чи пізно це має статися. Ваших товаришів замордовано. Що з того, що я повернувся живий? Ті, інші, загинули. Ми завжди перебуваємо під загрозою нового нападу. Тепер нас багато. Ці чудні люди, — він показав на нас, — нам друзі. Вони — великі воїни й ненавидять людей-мавп не менше за нас. Вони, — показав юнак на небо, — керують громом і блискавкою. Коли ще буде в нас така нагода? Вперед! Ми або помремо, або принаймні в майбутньому житимемо спокійно. Хіба ж не соромно буде повернутися до наших жінок, нічого не зробивши?

Маленькі червоні вояки уважно слухали промовця, а коли він скінчив, ухвально закричали, вимахуючи своєю примітивною зброєю. Старий ватаг підійшов до нас, показав на ліс і поставив кілька запитань. Лорд Джон знаком попросив його зачекати і звернувся до нас.

— Ну, яка ваша думка? — спитав він нас. — Я особисто хотів би повернути деякі борги тим мавпам. Думаю, що коли врешті-решт ми вичистимо від них землю, вона нічого не втратить. Я іду з нашими новими друзями і спробую допомогти їм. Що скажете ви, мій голубе?

— Я, звичайно, теж піду з вами.

— А ви, Челленджере?

— Я — ваш товариш.

— А ви, Самерлі?

— Ми, здається, дуже відхиляємося від первісної нашої задачі, лорде Джоне. Запевняю вас, що, покидаючи свою квартиру в Лондоні, я менш за все думав, що мені доведеться командувати загоном дикунів і воювати з ним проти людиноподібних мавп.

— Он як ми зледащіли, — усміхнувся Рокстон. — Та нічого не вдієш. Яким же буде ваше рішення?

— Справа нібито досить небезпечна, — озвучував Самерлі останні аргументи, — але коли ви всі йдете, то не можу ж я залишитися сам.

— Гаразд! — мовив лорд Джон і, повернувшись до ватага, кивнув на знак згоди й поплескав по своїй рушниці. Старий стиснув нам усім руки, а його військо вибухнуло криками радості. Було вже запізно, щоб вирушати того ж таки вечора, й індіанці отаборилися на березі. Скрізь запалали вогнища. Кілька чоловік пішли в хащі й повернулися, женучи перед собою молодого ігуанодона. Як і в решти його родичів, у тварини була асфальтова печатка на плечі. Один із тубільців із виглядом власника підійшов до ігуанодона і дав дозвіл на його вбивство. Тільки тоді ми зрозуміли, що ці величезні істоти вважалися