Володимир Кирилович Малик - Шовковий шнурок

— Приведіть пашу будського Ібрагіма, Каплана Мустафу-па-шу, хана Мюрад-Гірея, графа Текелі! Всіх пашів, кого знайдете, сюди! До мене!

Поки чауші виконували цей наказ, — а виконувати його через повний розгардіяш у війську було нелегко, — сераскер зачинився в прохолодній кімнаті, що мала два виходи — в парадний зал і, через іншу кімнату, в сад.

Залишившись на самоті, він важко опустився на м'який, обтягнутий рожевим оксамитом стілець і обхопив голову руками. Смертельний жах, розпач і біль розривали його серце.

«О аллах! — шепотів беззвучно сухими губами. — Ти поставив мене над страшною прірвою! Все, про що я мріяв і до чого прагнув, розлетілося в порох. Велич і необмежена влада над військом, багатство і надія на те, щоб на землях підкорених народів утворити нову ісламську державу і стати в ній імператором, — все пропало!»

Сидіти на одному місці не міг. Підійшов до розчиненого вікна і виглянув у пишний, зелений, тільки де-не-де покритий осінньою позолотою сад.

Але дерева раптом заколихалися, розпливлися, мов краплини дощу на склі. Він з подивом помітив, що плаче. Солоні сльози затуманили його зір.

Тьфу! Тільки сліз не вистачало! Йому стало шкода себе. Що робити? Як урятувати честь, владу і, врешті, життя? Він надовго задумався.

Власне, до порятунку залишився один шлях — всю вину за розгром, за ганебну подвійну поразку звалити на інших. Це шлях не новий, добре випробуваний. Не одному хитрому невдасі він ставав у пригоді. І скористатися ним, подумалося йому, не гріх!

А ще — треба якось задобрити султана. Витрусити із своїх скринь золото, коштовне каміння! Послати в подарунок сотню або й дві австрійських красунь, яких, слава аллаху, взято в містах і селах Австрії не одну тисячу… Або — подарувати Златку?

Як потопаючий хапається за соломинку, так і він ухопився за цю рятівну думку. Віддати султанові Златку!

Він скреготнув зубами.

«О аллах екбер! Як несправедливо повівся ти з одним із найвід-даніших твоїх синів! Ти відібрав у мене не тільки славу неперевер-шеного воїна, не тільки честь, а й розбиваєш серце, віднімаючи єдину в моєму житті дівчину, в яку я по-справжньому закохався. Я беріг її для себе, а ти вирішив інакше — одним ударом невірних зруйнував моє щастя, забрав мою велич і славу!»

Однак розум говорив інше. Заради життя не треба шкодувати нічого. А може. Златка якраз і стане тією краплиною на чаші терезів, яка переважить у хтивому серці султана на бік милосердя?

Він стиснув гарячими руками скроні і закрокував по кімнаті.

«А може, не віддавати Златки? Може, ще не blc втрачено? Може, пощастить зібрати розкидані понад Дунасм ошалілі від страху яничарські орти та бюлюки, спагіївські загони та кримську орду, стягнути їх в один кулак і в рішучому бою розгромити ненависного Я на Собеського?»

Аж зупинився посеред кімнати, вражений такою думкою. Та відразу ж відкинув її.

«Ні, поки зберу військо, поки фортуна повернеться до мене лицем, мої недруги і заздрісники повідомлять султана про поразку під Віднем і Парканами, і той пишнотілий нікчема підпише фірман про усунення мене від влади і над імперією, і над військом… Ні, таки треба задобрити його! Треба переконати, що не він, Кара-Мустафа, винен у поразці і що є надія круто повернути хід подій у цій важкій і затяжній війні…

Отже, вирішено: він пошле в подарунок султанові Златку, а на додачу сотню австрійських красунь, пошле із сховищ в Ейюбі скриню золота й самоцвітів! А з винуватцями поразки під Віднем, з винуватцями його неслави й ганьби розправиться негайно і нещадно! Ця розправа допоможе йому втримати в своїх руках владу, що похитнулася, переконає султана в його здатності відновити військо і захистити західні землі імперії, а відтак — врятує йому життя і вселить надію на краще майбутнє! Заради цього варто пожертвувати Златкою і всіма красунями світу!»

Від природи Кара-Мустафа був нерішучий і довго вагався, караючись сумнівами, при виборі остаточного рішення, та коли вже рішення приймав, то починав діяти негайно.

Він покликав капуджі-агу.

— Паші прибули, Мурад-ага?

— Сидять у залі, бейефенді, — вклонився налитий бичачою силою товстошиїй капуджі-ага, відданим поглядом пантруючи, мов собака, найменший рух свого повелителя.

— Мурад, — великий візир стишив голос до шепоту, — аллах покарав нас немилістю своєю і дарував перемогу невірним… Але це не означає, що серед нас немає винуватців нашої поразки… Вони є — і їх треба покарати!

— Хто це? — хриплим голосом спитав Мурад, з готовністю кладучи важкий кулак на рукоятку ятагана.

— Вони там, у залі… Але обійдемося без крові…

— Удавкою?

— Так. Станеш із двома-трьома вірними капуджі за ось цими дверима, — Кара-Мустафа прочинив двері до сусідньої кімнати, — і всіх, кого я спроваджу сюди, задавиш, а трупи витягнеш на галерею, що виходить у сад.

— Буде виконано, мій повелителю, — вклонився Мурад. — Я зараз поставлю там надійних людей.

Віддавши таке розпорядження, Кара-Мустафа вийшов у зал. Паші схопилися, застигли в німому поклоні.

Ось вони — всі, хто через своє боягузтво й невміння призвів до небаченої поразки! Немає тільки хитрого хана Мюрад-Гірея та графа Текелі, — пронюхали, смердючі шакали, про небезпеку і не поспішають на виклик, щоб відповісти за своє далеко не лицарське поводження на полі бою. Але він добереться і до них, хоч би довелося відкопати негідників з-під землі!

— З чим прийшли, паші? Чим порадуєте серце вашого сердара? — спитав глухо, ледве стримуючи ненависть. — Де ваші воїни? Де ваші знамена? Де ваша зброя і обози? Питаю я вас…

З кожним його словом все нижче схилялися голови пашів. У залі панувала могильна тиша.

— Чого ж мовчите? І чому я бачу вас усіх живих? Чому жоден не наклав головою в бою? Га?.. Мабуть, тому, що ви не воїни, а нікчеми, боягузи, свинопаси! Ви не гідні носити високе звання паші, якого удостоїв вас наш богом даний султан!

Голос його тремтів од гніву. Ніхто не посмів заперечити жодним словом. Тільки зять султана, прямий і гарячий Ібрагім-паша, дивився великому візирові прямо в обличчя, не приховуючи ненависті й презирства.

Кара-Мустафа помітив це і скерував свій гнів на нього.

— Що скажемо султанові, паша? Хто винен у поразці? Ібрагім-паша ступив крок наперед, кресонув очима.

— Всі ми виннії Але найбільша вина — твоя, Мустафа-паша!

— Чому?

— Ти — сердар. Ти і відповідаєш за все військо. А ми тільки за окремі загони.

— Я відповідатиму перед падишахом, а ви — переді мною!

— Ми й відповідаємо!

— Це не відповідь! Зараз кожен з вас зайде до