Алессандро Мандзоні - Заручені

— Небезпеки ці такі,— відповів настоятель,— що до слуху вельмишановної матері вони повинні дійти тільки у вигляді найслабкіших натяків.

— Так, звичайно,— квапливо мовила синьйора, злегка почервонівши. Може, то в ній заговорила соромливість? Той, хто спостеріг би миттєвий вираз досади, що супроводив цей рум'янець, міг би засумніватися в цьому, тим паче порівнявши його з рум'янцем, який часом заливав Лючіїні щоки.

— Досить буде сказати те, — провадив настоятель, — що один всемогутній кавалер...— не всі великі світу сього послуговуються дарами божими для слави божої й на користь ближньому, як це робить ваша світлість...— один всемогутній кавалер якийсь час переслідував цю дівчину ницими зваблюваннями, а потім, бачачи марність своїх домагань, вирішив удатися до відкритого насильства, аж бідолашка вимушена була втікати з власного дому.

— Підійдіть до мене ви, котра молодша,— сказала синьйора Лючії, поманивши її пальцем.— Я знаю, що устами отця настоятеля глаголить істина, проте ніхто не може бути обізнаний у цій справі краще за вас. Тож ви повинні сказати нам, чи справді цей кавалер виявився мерзенним переслідувачем.

Що стосується першого бажання синьйори, то Лючія відразу послухалась і підійшла до неї, але дати відповідь — це була зовсім інша справа. Якби таке запитав Лючію навіть хтось із своїх, вона й тоді б дуже зніяковіла; коли ж таке запитала значна синьйора, та ще з якимсь відтінком насмішкуватого сумніву, в дівчини відразу пропала всяка охота відповідати.

— Синьйоро... вельмишановна... мати....— лепетала вона, ніби їй не було більше чого сказати. Але уже Аньєзе вирішила, що необхідно прийти дочці на допомогу, оскільки теж була обізнана в цій справі не менше від неї.

— Ясновельможна синьйоро,— сказала вона,— я можу підтвердити, що моя дочка боялася цього кавалера, як чорт ладану, тобто я маю на увазі, що оцей кавалер — сущий диявол. Ви вже мені вибачте, якщо я говорю нескладно, адже ми прості люди. Річ у тім, що моя бідна дівчинка була засватана за одного хлопця нашого ж стану, богобоязливого, скромного хлопця. І якби наш синьйор курато був справжнім чоловіком, як я це розумію... я знаю, що говорю про особу духовну, але ж падре Крістофоро, друг отця настоятеля, також особа духовна, як і наш курато, а він чоловік милосердний і якби був тут, то міг би підтвердити...

— Які ж бо ви скорі говорити, коли вас не питають! — гордо й гнівно урвала її синьйора і при цьому зробилась майже потворною.— Мовчіть, я і без вас знаю, що батьки завжди квапляться давати відповіді за своїх дітей.

Уражена Аньєзе кинула на Лючію погляд, мовляв: «Бачиш, як мені перепадає через твою забарність». Настоятель і собі велемовно подивився на дівчину й кивнув головою на знак того, що настав час якось виплутуватися й не кидати на мілині бідну матір.

— Вельмишановна синьйоро,— мовила Лючія,— все, що сказала вам моя мати, щира правда. Юнак, який залицявся до мене...— і при цих словах вона густо почервоніла,— я йшла за нього без примусу. Пробачте, що я висловлююсь про це так безсоромно, але я не хочу, щоб ви кепсько подумали про мою матір. А щодо того синьйора (хай простить йому Господь!)... то я готова радше вмерти, аніж потрапити йому в руки. І якщо ви будете такі милостиві й прихистите нас, коли вже нам доводиться йти на це — шукати притулку й турбувати добрих людей (нехай буде на все воля Господня!),— то будьте певні, синьйоро, ніхто не молитиметься за вас палкіше від нас, бідних жінок.

— Вам я вірю,— мовила синьйора злагіднілим голосом.— Але мені хотілося б вислухати вас віч-на-віч. Не тому, звісно, що мені потрібні подальші пояснення або докази, щоб удовольнити палке прохання отця настоятеля,— провадила вона,— про це я вже подумала. Ось як, думається мені, найкраще вчинити на перший час. Монастирська воротарка кілька днів тому віддала заміж свою останню дочку. Ці жінки можуть зайняти звільнену нею кімнату й виконувати ті нехитрі обов'язки, які виконувала вона. Сказати правду...— тут вона зробила знак настоятелеві, котрий підійшов до решітки, й стиха вела далі: — Сказати правду, з огляду на поганий урожай спершу були хотіли нікого не брати на місце тієї дівчини, але я поговорю з матір'ю абатисою, а одне моє слово... та й до того ж палке прохання отця настоятеля... Отже, я вважаю цю справу залагодженою...

Настоятель почав був дякувати, але синьйора урвала його:

— Не треба ніяких церемоній: якби виникла така потреба, я теж змогла б удатися до підтримки отців капуцинів. Зрештою,— провадила вона з усмішкою, де проглядала якась гірка насмішка,— зрештою, хіба ми не брати й сестри?

Мовивши це, зона покликала одну з двох послушниць, приставлених до неї, як виняток, для особистих послуг, і наказала повідомити про своє рішення абатису, а потім домовитися з воротаркою і з Аньєзе. Вона відіслала останню, відпустила настоятеля й затримала Лючію. Настоятель провів Аньєзе до воріт, давши їй дорогою нові настанови, а сам пішов писати листа своєму другові падре Крістофоро.

«Велика дивачка ця синьйора! — думав він дорогою.— Цікава особа! Але хто зуміє зачепити її за живе, той зможе примусити її зробити що завгодно. Крістофоро, либонь, і не сподівався, що мені пощастить так швидко й спритно влаштувати все. Дивний він чоловік! Нічого з ним не вдієш, завжди він заклопотаний, роблячи добрі справи. Добре, що цього разу він знайшов друга, який вмить усе залагодив, тихо й без особливих клопотів. Добряга Крістофоро буде задоволений і побачить, що й ми тут на дещо придатні».

Синьйора, котра в присутності бувалого капуцина зважувала свої рухи й слова, зоставшися віч-на-віч із молоденькою недосвідченою селянкою, більше не вважала за потрібне стримуватися; і її речі помалу-малу стали такі дивні, що ми, замість наводити їх, вважаємо за зручніше коротко розповісти історію нещасної, бо це необхідно для розуміння всього незвичайного й таємничого, пов'язаного з нею, і для пояснення її подальшої поведінки.

Вона була молодша дочка князя ***, відомого міланського аристократа, який вважався одним з найбагатших людей в місті. Та через високу думку про своє звання все його багатство видавалось йому недостатнім, ба навіть мізерним для підтримання блиску їхнього давнього роду. Тому його думки були скеровані на те, щоб спробувати, принаймні оскільки це залежало від нього, зберегти це багатство таким, яким воно було,— неподільним довіку. Скільки він мав дітей, про це наша історія з