Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

Дорога була легкою, і навіть хвора нога не турбувала мене. Опівдні я знайшла затишне місце в затінку сосен, пообідала старостиними гостинцями, проспала годин шість і, коли сонце вже падало за горизонт, прокинулася, щоб вирушити далі.

Так я йшла всю ніч. Уранці, коли розвиднілося, я просто впала на пісок і заснула. Удень розплющувала очі тільки для того, щоб переповзти із гарячого сонця в тінь.

Увечері я прокинулася й зрозуміла, що дуже хочу їсти. Озирнулася — дерева з соковитими «яблуками» росли на галявині соснового гаю, а каміння на лінії прибою було всуціль вкрите великими мушлями. Палива було достатньо, вогонь я розвела за допомогою палиці. Сидячи біля нічного багаттячка, я вперше замислилася: а що ж мені тепер робити? Куди йти?

Надія на повернення додому танула й танула, поки не зникла зовсім. А надія зустріти колись Оберона…

Краще б не зустрічати його ніколи. Краще б не знати, які біди трапилися через мене з караваном. Краще вірити, що всі мої супутники вижили, знайшли собі нове місце й заснували там справжнє Королівство — гарне й мудре, з русалками в озерах, з драконами в горах…

І нехай думають, що я загинула.

* * *

Минуло кілька днів. Я так само брела берегом, то зупиняючись на відпочинок і риболовлю, то знову вирушаючи в дорогу. Нарешті мені трапилася печерка в скелі, така затишна, що я вирішила зупинитися тут надовго.

Я наносила в печеру трави й сухих водоростей. Біля входу вирила ямку для багаття, обклала її уламками мушлі — вийшло непогано. Заготовила палива про запас. Посох вказував на нечітку небезпеку, що чаїлася в морі, але я так звикла жити серед неприємностей, що не надала цьому значення.

А дарма.

Я лежала в своїй печерці, слухаючи, як співає вітер у щілинах, коли з моря долинув дивний звук — неначе виривалися на поверхню величезні мильні бульки. Я схопила посох; булькання змінилося на плескіт, а згодом важкі кроки — людські кроки. І людей, судячи зі звуку, було багато.

Я виглянула зі свого укриття…

«З ними дядько Чорномор»…

З води один за одним виходили люди, схожі одночасно на лицарів у латах і на старовинних водолазів із величезними круглими головами. Волого поблискував метал їхніх панцирів і шоломів. Замість рук були залізні клешні, немов у крабів, тільки важчі та більші разів у сто. Порівняно з верхньою половиною тіла ноги здавалися блідими й тонкими — вони були вкриті ніжною світлою лускою, що нагадувала черевце змії.

Я вже нарахувала два десятки, а з моря все лізли й лізли нові чудовиська. Що їм знадобилося саме тут? Збори у них, чи парад, чи мітинг якийсь? І головне, чи знайдуть вони мене в печері?

Берег здригався під їхніми кроками. Прибій бурлив. «Водолази» розбрелися, ніби щось шукали. Я пригадала, що весь пісок навколо печери прикрашений моїми слідами, і якщо у цих істот є хоч крапля мізків…

Скреготало залізо. Один із «водолазів» нахилився над входом у печеру. Я подалася назад.

«Водолаз» булькнув. Це був непристойний і навіть смішний звук. Я б розреготалася, якби всі інші залізні страховища не повернули, мов за командою, до мене свої круглі «консервні банки».

Нове булькання — і «водолази» як один облишили свої справи й підійшли глянути, що таке відшукав їхній товариш. Замкнулося коло залізних пластин, луски та клешень.

Я завмерла в глибині печерки, виставивши перед собою посох і чудово розуміючи, що відсидітися не вдасться. Можливо, «водолази» з’явилися з моря спеціально за мною. Та навіть якщо це не так, якщо випадково набрели на мій прихисток — вони бачать в мені не Ліну Лапіну і не мага дороги, а тепле живе м’ясо. І доведеться попрацювати, щоб змусити їх змінити свою думку. Як казала наша завучка: «Спробуйте мене переконати…»

Знову скреготнуло. «Водолази» намагалися розширити вузьку щілину, в яку ніхто з них не міг пролізти. Захиталося каміння, в печерці стало тісніше, ніж раніше. Хтось ходив у мене над головою — я чула важкі кроки й шелест гравію, що осипався. Зволікати далі не було сенсу. Прихисток у будь-яку мить міг перетворитися на пастку.

— Ну тримайтеся, пуголовки, — пробурмотіла я крізь зуби.

Першим ударом мені обов’язково треба було відкинути їх від входу якнайдалі, налякати, оглушити й виграти кілька секунд (бо вилазити зі щілини рачки й одночасно використовувати посох не зміг би, напевно, навіть Оберон). З іншого боку, як би мені самій не підсмажитися, якщо промінь відскочить від каменя рикошетом.

Залізні страховища, навіть не знаючи того, полегшили мені роботу — розгойдуючи й вивертаючи з піску величезне каміння, вони розширили вхід у мою печерку. Усередину по-господарськи полізла залізна клешня: нічним баченням я могла роздивитися її дуже детально, до подряпини, до налиплих піщинок. Такою клешнею — зазубреною, гострою — запросто можна відітнути людині голову…

Я вперлася в пісок колінами та ліктями, націлила посох на клешню і торохнула блискавкою. Печера сповнилася пилом і кіптявою, посипалися дрібні камінчики, я закашлялася, однак і «водолазові» було не легше. Зовні залунали скрегіт і виск, клешня зникла, звільняючи вихід. Не чекаючи, поки ворог схаменеться, я метнулася вперед, щоб вирватися з пастки й прийняти бій на відкритому просторі.

Ох, як їх було багато!

Вони відступили, мов глядачі, готові дати простір акробату чи жонглеру. І тут же зімкнулися пліч-о-пліч, повернувши до мене безокі круглі обличчя. Це було страшно, проте за останні тижні я бачила стільки страшного і не збиралася ставати їжею якихось двоногих крабів. Підкинула посох…

Заскреготало позаду. Я озирнулася — вони брали мене в кільце!

Залізні клешні стулялися й розтулялися на рівні моїх очей. «Водолази» не поспішали — вони були розумні, може, я могла б з ними поговорити…

— Що вам треба? Забирайтеся — і залишитеся живими!

Дарма я заговорила. По-перше, голос вийшов дуже тихий і писклявий. По-друге, сама спроба домовитися здалася цим істотам ознакою слабкості — вони рушили на мене одночасно зусібіч.

Я вдарила. Кільце розірвалося і одразу ж зімкнулося, брязнули панцирі. Я крутнулася дзиґою, вдарила знову й знову…

«Загін не помітив, що втратив бійця». На пісок впали кілька відсічених клешень, покотилася під лускаті ноги кругла голова — ніхто й не збирався лякатися чи сумувати з цього приводу. Тварюки наступали, їх було багато, і вони твердо вирішили перекусити мене навпіл.

Хто про це дізнається?

Оберон? Навряд. Принц і Ельвіра? Тим більше… Кому, крім мене, погіршає, якщо сьогодні на мирному піщаному березі ці незворушні тварюки перемелють клешнями всі мої кістки?

Якби тут був Ланс з його «трасуванням віялом»!

Мені не вдасться