Володимир Григорович Рутковський - Джури козака Швайки

- І довго вони так бігли? - поцікавився Каліберда.

- Майже до полудня. А потім ми взялися за каміння, то вони знову опинилися там, звідкіля й починали. Так що сміхота одна, а не битва. Ми й не зчулися, як сонце зайшло.

- А вночі вони не пробували видертися? - запитав Свирид.

- Звісно, пробували. Тільки нічого в них не вийшло, бо ми знову полили схили водою. А мороз такий був, що вода замерзала, ледь торкнувшись землі. То ж вони ще трохи поковзалися та й пішли спати.

- Та яке там спання! - перепинив Швайку Остап і звернувся до діда: - Ваші вовчики підкралися до табунів і вчинили там такий переполох, що ординці до ранку ловили своїх коней.

- Не тільки вовчики, - уточнив Пилип. - Твої хлопці, та й наші, що в яругах залишилися, теж своїх рук доклали. Зі спини на татар наскакували, чистісінько як хорти на ведмедя.

- І скільки ж ви так воювали? - запитав дід Кудьма.

- Недовго, два дні усього. Коні в них геть охляли, бо дід Кібчик усю траву довкола випалив. Так, що назва одна була, а не битва.

- Не прибіднюйся, - урвав його Остап. - Ми ж бачили, що на другий день татари дісталися майже до вершини. У мене аж серце завмерло. Ну, думаю, пропали братчики…

- Було й таке, - згодився Шайка. - Бо що ж то за битва, коли і шаблю з піхов не витягнув? Пробилися вони в одному місці, то Манюня їх так пригостив, що вони, мабуть, і досі згадують. Вивернув на їхні голови ледь не півгори.

- Манюня - це хто? - запитав дід Кудьма.

- Демко Дурна Сила, - пояснив Пилип. - Дідів онук. Так його братчики перехрестили.

- Молодець, - сказав дід Кудьма. - І ви теж молодці. Хай там як, але добру справу зробили. І ти, і Вирвизуб, і Остап…

- Ет, які там молодці, - заперечив Остап. - Ну, поклали кілька сотень татар - та й по всьому. Їх же все одно менше не стало.

- Не кажи, - зупинив його дід Кудьма. - Раніше татарам давали відсіч біля свого дому. Та й то не завжди. А тепер дали відкоша у його ж таки, татарському, степу.

- От-от, - підтримав Швайка діда Кудьму. - І дід Кібчик таке балака. А ще, знаєте, що він каже? Це, каже, тільки початок. Після цього всі відчайдухи зі всієї України до плавнів дніпрових підуть.

- Чому саме до дніпрових? - не згодився переяславець Каліберда. - Можна б зібратися біля Сули чи Удаю. І до домівки близько, і коли що - ліс поряд.

- Не те кажеш, - зупинив його Швайка. - Ти чекатимеш його біля Удаю, а він Трубіж пограбує. Таки правду каже Остап, що найкраще зупинитися десь неподалік Перекопу. І тільки ординець висуне носа з Криму - ти його шилом у бік!

- Швайкою, - уточнив Свирид. - Здоровецькою такою, щоб аж підстрибнув.

- Нехай швайкою, - згодився Пилип. - Головне, що він тоді менше облизуватиметься на Україну. Бо не до неї вже буде йому.

- Є там такі місця, - мрійливо сказав Остап. - За порогами. І скелясті, і які завгодно. І плавні там ще глухіші, ніж у вас. І ліс є. Зробити засіки, отаборитися десь на острові - і добра січ була б! Тільки ж треба, аби народ туди пішов. А це не так просто.

- Звісно, непросто, - згодився Швайка. - Але на те і розходяться нині наші братчики по всій Україні. Розкажуть, як били татарина у його ж степу, - може, й згодиться хто прийти підсобити.

- Згодяться, - твердо мовив дід Кудьма. - Тепер прийдуть. Головне - початок є. Ет, скинути б мені років з тридцять!

ВТРАЧЕНА ЗБРОЯ

Остап Коцюба стояв, прихилившись до стовбура, і зосереджено розглядав полотняну стрічку.

- Ну як? - запитав захеканий Санько. - Гарно служить Куций?

Годину тому дід Кудьма заховав цю стрічку в реп’яховий жмут, причепив Куцому і наказав йому шукати хазяїна. А Санька послав слідом, щоб перевірив, який з Куцого шукач.

- Молодець, - похвалив Остап Куцого, складаючи стрічку. - Ледь до смерті не злякав.

- Це ж як?

- А так. Вийшов я надвір і роздивляюсь, що ж воно зробилося за ніч. Аж тут як штовхне мене щось ззаду під коліна! Я з несподіванки злетів у небо, повисів там трохи, аж дивлюся: та це ж Куций!

Звідкілясь випірнув Грицик. Поглянув на Остапа, відвів Санька убік. Тихо сказав:

- Мабуть, ми з Швайкою незабаром поїдемо звідсіля.

- Куди?

- А ти хіба не чув, про що дорослі говорили? Дід Кібчик усіх козаків розігнав, щоб розповіли про ту битву на Кам’яниці. Навіть Вирвизуба погнав.

- То він що - найголовніший у вас?

- Ні. Але його всі слухають. А коли до діла дійде, то більше слухають Вирвизуба.

Санько з заздрістю подивився на свого товариша. Гарно йому живеться: є кінь, Швайка поруч, їдь, куди заманеться…

А Грицик із заздрістю дивився на Санька. Щастить же людині! Поруч з дідом Кудьмою бути - таке не кожному дано. З його знайомих лише Швайка жив біля діда. Навіть Вирвизуб не удостоївся такої честі.

- Слухай, Саньку, а як тобі з дідом? - запитав він. - Не буває страшно?

- Та ні, - відказав Санько. - Він добрий. Навіть не лається. І всього вчить.

- То він тебе вже й чаклувати навчив? І по зорях гадати?

- Трохи навчив, - скромно зізнався Санько. - Але ще не всього. Мені ще треба багато вчитися.

- Слухай, Саньку, - раптом зашепотів Грицик. - А ти можеш всіх зачаклувати?

У його очах заграли бісики.

- Не знаю, - чесно визнав Санько. - Ще не пробував.

- То ти… - Грицик озирнувся, йому на очі втрапив Остап, що ніс цеберко з вівсом для свого коня. Слідом за Остапом підтюпцем трюхикав Куций. - А Остапа зможеш зачаклувати?

Санько з сумнівом поглянув на могутнього нащадка великокняжого дружинника. Це зовсім не те, що підстаркуватий миршавий татарин. Усе ж сказав:

- Спробую.

Тоді пильно втупився у широкоплечого козарлюгу. Вуста його щось шепотіли.

А Остап і не здогадувався, що його зачакловують. Він ішов і легенько відштовхував грайливого Куцого, що раз по раз заступав йому дорогу.

- Зачекай, друже. Спочатку діло треба зробити…

Нараз він відставив цеберко, упав на коліна і гавкнув по-собачому просто в пику Куцому:

- Гав! Гав гав!

З несподіванки Куций беркицьнувся