Дарунок Корній - Зозулята зими

логіка. От і я бреду засніженим нічним містом, безстрашно зазираючи до освітлених вітрин барів і цілодобових магазинів. Зазираю в обличчя поодиноких перехожих. Ті аж ніби перечіплюються через мій погляд, але не роздивляються у відповідь, лише дехто прискорює ходу. Зовсім не переймаюся тим, що можу нарватися на шукачів пригод. Можливо, якась частина мене розуміє, що спить, точніше, крутиться на незручному дивані, дивуючись, чому простирадла наче всіяні грубим піском. Але мені не прокинутися, поки не розшукаю її. Кого? Сама б хотіла знати.

Раптом відчуваю страшну втому. Ніби й справді виходила пів міста. Зупиняюся і ледь не під носом бачу якусь дивачку. Вона зосереджено розглядає пустир, покритий бруднуватим міським снігом, де-не-де помереженими рядками людських слідів. Задумливо хитає головою, не певна, чи саме це їй потрібно. Потім рішуче присідає навпочіпки і починає щось креслити уламком гілки простісінько на снігу. Нащось відзначаю, вона — шульга. У правиці затиснуто ще кілька гілок різної товщини, немов набір пензликів у прискіпливого художника. Он, бере іншу, зовсім тоненьку гілочку. На мить завмирає, ніби хоче нанести на картину важливий штрих. З-під лоба кидає на мене швидкий погляд: мовляв, що витрішки нема де ловити? Дивишся тут під руку… Прошкую далі, відчуваючи, що погляд сірих очей прилип до спини. Нервує. Хоча б тому, що чомусь знаю напевне: коли вона всміхається, ті очі стають блакитними. А зараз вони схожі на інші очі, що зовсім недавно дивилися на мене так само вороже, наказуючи вшиватися з його життя, типу для моєї ж безпеки! Подумаєш! Лише зробивши широке коло кварталом й пройшовши крізь якусь гоп-компанію (було б мені, якби не уві сні!), із холодною ясністю розумію: я — ідіотка… М-м, своєчасне відкриття. Ота мала (а таки мала — їй десь п’ятнадцять-шістнадцять, не більше, я — старша, ха!) не набагато розумніша. Тільки б не встигло те дуреписько втекти кудись! Не біжу, бо вже не від мене, від її волі залежить, чи зустрінемось ще раз…

На місці! Підвелася, уважно роздивляється своє малювання — дивне плетиво сніжинок і квітів, схожих на лілеї, дурне поєднання. Однак, очі чомусь той візерунок охоче вбирають. Кутики вуст кривляться: не зовсім те, що задумала, бо сніг, очевидно, — не найкраще полотно для художника. Поруч із художницею — невисока постать, закутана так, що й не розбереш відразу — дівча чи хлопчик. А може, не через шари одяганок, а тому, що у блідому штучному світлі ліхтарів фігурка видається якоюсь примарною? Що таке маля забуло на вулиці взимку серед ночі? Дитина жадібно роздивляється оте малювання, а потім раптом починає ревіти.

— Чого ти? Ну, чого? Для тебе ж малювала… ти попрохала, я й намалювала, для тебе… як і раніше… раніше ви хоч посміхалися… — тихо, втомлено, але без роздратування запитує художниця. — Не подобається? Стерти?

— Ні-і-і-і! — хлипання стає голоснішим. — Воно і так скоро зникне! Зима ж не назавжди… Не хочу, щоб зникало: воно моє і гарне!

— Та-ак, зима не назавжди… — дівчина уриває себе на півслові, ніби хотіла додати щось іще, типу «на щастя». — Але цьогорічна буде дуже довгою… Ну, хочеш, я тобі намалюю таке, що довше триматиметься?

Дівчина недбало зсипає з долоні усі палички-пензлики, мимохідь заправляє русяве пасмо під смішну картату беретку. Із якоюсь хижою цікавістю вдивляється в бетонну огорожу, яка відгороджує частину пустиря. Ніби прикидаючи, чи не можна її використати як сяку-таку заміну паперу. Потім озирається навсібіч, ніби у пошуках чогось не менш важливого. Нащось скидаю наплічника з натрудженого плеча, копирсаюся у ньому з відстороненою цікавістю. Бо в реальності перед вмістом моєї торби навіть чорні діри від заздрості білішають, а вже уві сні в них можна знайти щось і геть незвичне. Наприклад, кілька балончиків із фарбами. Коли це я встигла захопитися графіті? Відчуваю певне розчарування — ото важлива місія! Зараз їх запхаю до рук художниці й буде їм малюнок, що довше тримається. Й дитина перестане скиглити. А я, врешті, прокинуся, посунуся на кухню сьорбнути ледь теплої води із вистиглого чайника, знову засну і, врешті, побачу щось цікавіше.

Мала раптом звертає увагу на мене: таки дівчинка, не хлопчик. І доволі симпатична, чого й сумніватися було? Нетерпляче переступає з ноги на ногу. Зиркає із надією: я ж зараз підійду і віддам фарби художниці, так? А от старша зовсім не рада такій підмозі:

— Забирайся, дурепо! — ледь не сичить вона. — Лізеш не в свої справи! Обійдуся без допомоги… — останнє здається брехнею.

Мовчу. Бо бачу, що й вона не в захваті від малювання на снігу. Он, очі блищать при спогляданні балончиків і руки за спину заховала, аби не спокуситися, не вихопити у мене подарунок. І комаша мале її до мене не підпускає. Істеричка, чи що? Я ж не кусаюся. Потискаю плечима, пробурмотівши ледве розбірливо: «Дивися, аби тебе, таку всю самовпевнену, не вкусила!» Бо не сваритися ж із незнайомкою зі свого ж сну? Залишаю балончики просто на тротуарі й повертаю до найближчої підворітні. Може, старша дівчина вирішить, що то подачка й відмовиться, але мале не втримається, візьме, випхикає собі отой малюнок — лише її, гарний, і щоб надовго. Хай буде…

— От же ж! Та добре, — чую поза спиною. — То що тобі малювати, квітку?

— Ні, будинок! Отут-он, де місця більше!

— Який будинок? — чи дивується примсі малої, чи уточнює, чого та бажає — хатинку чи хмарочос?

— Ну, такий… справжній… де нас чекають!

Пауза. Старша стріпує головою. І рішуче проводить балончиком згори вниз, розприскує фарбу, залишаючи першу чітку вертикальну лінію… Стіна.

* * *

Прокидаюся від гидкого калатання будильника. Змушую замовкнути. У душі — намул від сновидіння.

— «Будинок… справжній, де нас чекають»…

Намагаюся вловити якусь важливу думку, але мені не щастить. Можливо, тому, що за вікном передсвітанкові зимові сутінки. А сутінки, навіть ранкові, — то не мій час, надто вони спотворюють все навколо. Та я про це вже казала…

Ледве відриваю голову від подушки. Ні-ні, спати не хочеться. Сон надто реальний, вартувало б полежати та поміркувати над ним. Але ж… Сьогодні у мене співбесіда. І мене, врешті, візьмуть на роботу. Бодай на якусь. Ким тільки не працювалося після школи? І барменом, і посильним, і кур’єром, і нянечкою в садочку, і прибиральницею в ресторані… Тетяся за це називає мене перекотиполем, тобто тільки-но змінюється «мікроклімат в порожній голові»,