Джонстон Мак-Келлей - Знак Зорро

І от настало зіткнення. У потрібний момент сеньйор Зорро повернув свого коня, сеньйорита пішла за ним. Він зарубав кавалериста ліворуч, повернувся і зарубав одного праворуч. Його кінь наскочив на третього так сильно, що той вдарився об коня, на якому їхав сержант.

Зорро чув пронизливі крики навколо. Він знав, що люди, які переслідували сеньйориту Лоліту, врізалися в цей загін і що там відбулося деяке сум’яття, через яке вони не могли користуватися шпагами, боячись зарубати один одного.

Потім він прорвався через загороджувальний загін із сеньйоритою пліч-о-пліч. Знову він був на краю площі. Його кінь виявляв ознаки втоми, і він нічого не виграв, тому що і дорога до Сан-Габріель і дорога до Пала були закриті для нього. Він не міг розраховувати втекти м’яким ґрунтом, а на іншому боці площі було ще більше кавалеристів у сідлах, що очікували на можливість вбити його, у якому б напрямку він не поскакав.

— Ми спіймані! — скрикнув він. — Але не все пропало, сеньйорито!

— Мій кінь спотикається! — вигукнула вона.

Сеньйор Зорро бачив це. Він знав, що тварина не зможе проскакати і сотні ярдів.

— У таверну! — крикнув він.

Вони поскакали просто площею. Біля дверей таверни кінь сеньйорити спіткнувся й упав. Сеньйор Зорро вчасно схопив її на руки, щоб врятувати від важкого падіння, і, тримаючи сеньйориту на руках, побіг до таверни.

— Геть! — крикнув він хазяїнові і слузі-тубільцю. — Геть з дороги! — закричав він півдюжині гулящих відвідувачів, виймаючи свій пістолет.

Вони кинулися надвір.

Розбійник зачинив двері і замкнув їх на засув. Він побачив, що усі вікна були закриті, за винятком одного, що виходило на площу, і переконався, що віконниці і шкіряні фіранки були на місці. Він підійшов до столу і потім повернувся обличчям до сеньйорити.

— Це, можливо, кінець, — сказав вій.

— Сеньйоре! Напевно святі будуть милостиві до нас.

— Ми оточені ворогами, сеньйорито. Мені байдуже, аби вмерти в битві, як личить кабальєро. Але ви, сеньйорито?

— Вони ніколи знову не посадять мене до цієї брудної в’язниці, сеньйоре! Клянуся! Я краще вмру з вами!

Вона зняла з грудей ніж для овечих шкур, і Зорро побачив його.

— Ні, сеньйорито! — вигукнув він.

— Я віддала вам своє серце, сеньйоре. Ми або житимемо разом, або разом помремо.

Розділ XXXVII

ЛИСИЦЯ В НАДЗВИЧАЙНІЙ НЕБЕЗПЕЦІ

Він підбіг до вікна і виглянув надвір. Кавалеристи оточили будинок. Сеньйор Зорро міг бачити, як губернатор йшов площею, віддаючи накази. По дорозі від Сан-Габріель їхав гордий дон Александро Вега, щоб зробити візит губернаторові. Він зупинився на краю площі і почав розпитувати людей про причину метушні.

— Усі зібралися тут чекаючи на мою смерть, — сміючись, сказав сеньйор Зорро. — Хотів би я знати, де мої хоробрі кабальєро, що виїхали зі мною?

— Ви очікуєте від них допомоги? — запитала вона.

— Ні, сеньйорито. Вони повинні були б стати перед губернатором і розповісти йому про свої наміри. Для них це був жарт, пригода, і я сумніваюся, щоб вони поставилися до неї настільки серйозно, щоб тепер підтримати мене. На це не можна сподіватися. Я битимуся сам до останнього.

— Не сам, сеньйоре, коли я з вами.

Він обійняв її і пригорнув до себе.

— Я б хотів, щоб нам пощастило, — сказав він. — Але було б безглуздо припускати, щоб моя невдача відбилася на вашому житті. Ви навіть ніколи не бачили мого обличчя. Ви зможете забути мене. Ви можете піти звідси і здатися, надіслати звістку донові Дієго Вега, що станете його нареченою, і тоді губернатор буде змушений відпустити вас і виправдати ваших батьків від усяких обвинувачень.

— Ах, сеньйоре!

— Подумайте, сеньйорито! Подумайте, що це буде означати! Його превосходительство ані секунди не насмілиться противитися Вега. Землі будуть повернуті вашим батькам. Ви станете нареченою найбагатшої молодої людини в країні. У вас буде все, щоб бути щасливою.

— Все, крім кохання, сеньйоре, а без кохання все інше — ніщо.

— Подумайте, сеньйорито, зважтеся раз і назавжди. Вам залишається тепер тільки одна мить!

— Я прийняла рішення вже давно, сеньйоре. Пулідо кохають тільки раз у житті і не вінчаються, якщо не кохають!

— Люба! — крикнув він, і знову пригорнув її до свого серця.

Почувся стук у двері.

— Сеньйоре Зорро! — крикнув сержант Гонзалес.

— Слухаю вас, — відповів Зорро.

— У мене є пропозиція від його превосходительства губернатора.

— Слухаю, горлане!

— Його превосходительство не хоче ані вашої смерті, ані образити сеньйориту, що з вами. Він просить вас відчинити двері і вийти разом із сеньйоритою.

— Навіщо? — запитав сеньйор Зорро.

— Ви піддастеся справедливому суду і сеньйорита також. Таким чином ви можете уникнути смерті і замість цього бути засудженим до ув’язнення.

— Ха! Я бачив справедливих судів його превосходительства, — відповів сеньйор Зорро. — Ви думаєте, я дурень?

— Його превосходительство наказав мені сказати, що це остання можливість, що пропозицію не буде відновлено.

— Його превосходительство вчиніть розумніше, якщо не буде дарма витрачати слів. Він товстіє, і подих у нього короткий.

— Що ви можете виграти від опору, крім смерті? — запитав Гонзалес. — Невже ви сподіваєтеся справитися з цілим гарнізоном і губернаторським ескортом?

— Це траплялося вже раніше.

— Ми можемо виламати двері і захопити вас!

— Після того, як на місці залишиться кілька позбавлених життя трупів, — помітив сеньйор Зорро. — Хто перший ввійде в ці двері, мій сержанте?

— Востаннє…

— Зайдіть краще і випийте зі мною кухоль вина, — сміючись сказав розбійник.

— Борошняна підбовтка і козяче молоко! — вилаявся сержант Гонзалес.

Потім якийсь час панувала тиша, і сеньйор Зорро обережно виглянувши з вікна так, щоб не привернути до себе уваги, помітив, що губернатор радиться із сержантом і кавалеристами.

Нарада скінчилася і сеньйор Зорро відскочив від вікна. Майже тієї ж миті почалася атака дверей. У них били важкими колодами, намагаючись виламати. Сеньйор Зорро, стоячи посеред кімнати, націлив свій пістолет на двері, і вистрілив; куля пройшла крізь двері, хтось зовні застогнав. Зорро кинувся до столу перезарядити пістолет.

Потім він поспішив до дверей і помітив отвір, крізь який пройшла куля. Дверна дошка тріснула. Сеньйор Зорро помістив у тріщину кінчик своєї шпаги і почав очікувати.

Знову важка колода вдарила в двері, а деякі кавалеристи почали навалюватися на неї вагою тіла. Шпага сеньйора Зорро ковзнула крізь щілину, як блискавка, і повернулася заюшена кров’ю, знову зовні почувся крик болю. Потім посипався дощ пістолетних куль, але сеньйор Зорро, сміючись, відскочив назад і був у небезпеці.

— Славно, сеньйоре! — скрикнула Лоліта.

— Ми поставимо свій знак на чолі багатьох з цих псів, перш ніж настане наш кінець! — відповів вій.

— Я