Євгеній Петрович Федоровський - «Штурмфогель» без свастики

повітря, від нудотної слабості й пронизливого крику хлопчаків, які марширували вулицями, в Коссовські запаморочилась голова. Він забрів у сквер і сів на лаву в дрібних бісеринках бризок, Шеф-лікар госпіталю, де лежав Коссовські, порадив йому знайти спокійнішу й безпечнішу роботу. Але людина, яка зв'язала себе з розвідкою і контррозвідкою, могла розлучитися з роботою лише після смерті. Іншого виходу Коссовські не бачив.

За чотири місяці лікування він багато передумав, розставив усі події на місця, розробив систему пошуків загадкового Марта.

«З Мартом я ще розправлюсь», — подумав Коссовські, встаючи з лави і прямуючи до будинку міністерства авіації.

У себе в кабінеті він розпочав знайомитися з паперами. Пост спостереження «Норд» повідомляв: «На над-Дальньому бомбардувальнику НЕ-8 росіяни здійснюють польоти за маршрутом Москва — Шотландія — Фарерські острови — Ісландія — Канада — Вашінгтон і назад через Гренландію».

«З великою ефективністю росіяни застосовують основний фронтовий бомбардувальник НЕ-2», — писав пост «Ост-17».

«Формуються нові полки й дивізії, оснащені штурмовиками ІЛ-2 — «чорна смерть», — телеграфував командир танкового корпусу Гельмут Медер.

Коссовські відірвався од паперів, Задумався. Війна набувала зловісного для Німеччини характеру. Коссовські завжди тверезо дивився на речі, і простий аналіз навіть тієї інформації, що лежала перед ним, пророкував швидкий кінець.

Увагу привернув ще один документ. Він був віддрукований шифрувальником на двох сторінках. Почавши його читати, Коссовські відчув біль у Фому місці, де була рана.

«Росіяни продовжують працювати над винищувачами з реактивними двигунами. Один з них уже створено. Силова установка — рідинний ракетний двигун — розміщена в хвостовій частині фюзеляжу. Літак забезпечено радіоапаратурою та двома авіаційними гарматами…»

Коссовські встав. Паркет пронизливо заскрипів під його чобітьми. Він розчинив вікно. Поряд на фронтоні коливалося величезне полотнище з білим кругом і чорною свастикою. «Ні, не втримати нам тебе, Німеччино… — подумав Коссовські, зціпивши зуби, від чого рубець на обличчі зачервонів іще більше. — Та перш ніж упаде Німеччина, я повинен піймати Марта».

2

Коли Вайдеман і Піхт повернулися до Лехфельда, еони застали на аеродромі велике будівництво. За три кілометри від колишнього аеродрому, в лісі, військовополонені зробили нову злітну смугу й накрили її величезною маскувальною сіткою. Вночі туди було перевезено випробний літак з двигунами Франца з фірми «Юнкере». Зандлер був тепер задоволений. Двигуни працювали безвідмовно.

На ««Штурмфогелі» поставили броньовані плити, чотири двадцятиміліметрові гармати. В носі фюзеляжу змонтували радарний пристрій для виявлення ворожих літаків уночі і в погану погоду.

Розрахункова швидкість досягла небаченої цифри — 900 кілометрів за годину.

«Могутність розуму безмежна», — так, здається, стверджують марксисти, — думав Зандлер, димлячи сигаретою. — Люди просто не зрозуміли природи, щоб володарювати над нею. Я в якійсь мірі загнуздав нову галузь. Адже швидкість — це та сама влада».

Через вікно Зандлер удивлявся в далеку синяву неба. Там висіли легкі, прозорі хмари. «Розріджений простір, стратосфера — область нових швидкостей і майбутніх боїв. На висоті понад дванадцять тисяч метрів можна досягти феноменальної швидкості. — Пускаючи кільця диму, професор спостерігав, як вони розбивались об шибку. — Зі «Штурмфогелем» тепер ми виграємо бій».

Вайдеман зробив кілька польотів і готувався до останнього стрибка в стратосферу. Випробний літак стояв тепер у спеціальному ангарі в лісі. Довкола нього Зейц поставив есесівську охорону. Солдати пропускали до літака лише інженерів та техніків, які обслуговували «Штурмфогель», конструктора Зандлера й пілота-випробувача. Піхт, як і інші льотчики із загону повітряного забезпечення, до цієї стоянки не допускався.

Політ у стратосферу призначався на ранній ранок.

Відлига зігнала з лісу сніг, але там ще стояли калюжі. Трохи щулячись від прохолоди, до Піхта на звичайну стоянку підійшов Вайдеман.

— Якщо я вцілію і машину буде запущено в серію, війні кінець, — промовив він.

— Тільки ти поспішай, щоб росіяни, бува, не закінчили війну самі, — посміхнувся Піхт.

— Не лякай, — грубувато відповів Вайдеман.

Останнім часом Піхт помічав, що стосунки між ним і Вайдеманом стали натягнуті. Вайдеман, правда, акуратно одержував гроші, які начебто пересилав йому Хейнкель за деяку інформацію про «Штурмфогель», але, мабуть, його обтяжувало це двоїсте становище. Якось він сказав Піхту: «Мені не подобається ця затія, Паулю. Я почуваю себе злодюжкою, який заліз у кишеню до Мессершмітта. Нумо покінчимо із старим індиком Хейнкелем». Піхт мовчазно погодився. Вайдеман дедалі частіше слухав зведення з фронтів, читав газети й журнали й інколи казав: «Зараз від кожного німця фатерланд вимагає повної віддачі сил».

В авіаційному військовому журналі «Адлер» про нього надрукували велику статтю, де перерахували всі його заслуги перед рейхом. У Берліні сам фельдмаршал Мільх уручив йому Рицарський хрест з дубовим листям. Вайдеман надувся як індик.

— При моєму польоті стеж за турбінами, — не дивлячись на Піхта, процідив він.

— Звичайно, стежитиму.

Вайдеман потупцював, мабуть, хотів іще щось сказати, але махнув рукою і пішов до своєї стоянки.

Рівно о шостій із лісу долинув свист запущених двигунів. Минула хвилина, друга, третя. Двигуни гуркотіли, то набираючи, то зменшуючи оберти. Небо ясніло, хоча земля й ліс лишалися в темряві.

Піхт заліз у кабіну й підключився до рації.

— Я «Штурмфогель», до польоту готовий, — почув він Вайдеманів голос.

— Четвертий, вам зліт, — скомандував Зандлер Піхту.

Піхт увімкнув запалення. Могутньо й рівно затріщав мотор. Спалахнули аеродромні вогні. Посунувши вперед сектор газу, Піхт почав розбіг.

— Я «Штурмфогель», прошу зліт, — почув він.

Піхт схилив машину в глибокий віраж і побачив у темряві лісу два величезні вогняні хвости. «Штурмфогель» стрімко набирав швидкість і висоту. На якийсь час Пауль утратив літак з поля зору, але невдовзі побачив сріблясту цятку, що спалахнула в променях сонця. «Штурмфогель» мчав, як жук-світлячок. Вайдеман розігнав літак до максимальної швидкості.

— Двигуни працюють нормально, Альберте, — сказав Піхт.

— Дякую, Зараз уходжу в напівпетлю, — відгукнувся Вайдеман.

Через двадцять хвилин «Штурмфогель» почав знижуватися, полишаючи за собою спіральний шлейф конденсованої пари. Літак низько пройшов над старим аеродромом і зник у лісі. Піхт повернув літак до свого посадочного майданчика.

В льотну кімнату Вайдеман увійшов з посинілим обличчям.

— Дайте скоріше випити. Комбінезон примерз до хребта.

— Холодно було? — запитав Піхт.

— Диявольськи. На висоті страшенний мороз. Я думав, що одубію й не доберусь до землі…

Льотчики допомогли стягнути з Вайдемана хутряний комбінезон і чоботи.

— Майора Вайдемана просить професор Зандлер, — долинуло з репродуктора.

Вайдеман поспішив до виходу..

Польотів більше не передбачалось, і Піхт пішов у ліс. Сонце блідою плямою прозирало крізь мокре голе гілля. В повітрі висіла болісна напружена тиша. З чорних в'язів стікали каламутні краплі. Вдалині, автострадою, тяглася жирна стрічка вантажних машин. У кузовах похитувались матово-сірі шоломи солдатів. Машини йшли одна за одною. І