Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

вчителів, які обзивали мене дурнем у школі або сміялися, коли мене виганяли.

Я озирнувся на ресторан, де на той час залишалося кілька відвідувачів. Офіціантка, що приносила нам вечерю, стурбовано позирала у вікно, ніби боючись, що Арес може нас побити. Вона зволікала з тацею в руках, щоб особисто за всім простежити. Щось сказала бармену. Той кивнув, витяг маленьку камеру й клацнув нас.

«Чудово, — подумав я. — Завтра знову потрапимо в газети».

Я навіть бачив заголовок передовиці: «Дванадцятирічний втікач побив беззахисного байкера».

— За тобою ще боржок, — нагадав я Аресу, намагаючись, щоб голос мій не тремтів. — Ти обіцяв мені щось розповісти про мою маму.

— Ти впевнений, що зможеш витримати цю звістку? — Ударом ноги він завів мотоцикл. — Вона жива.

Здавалося, я відчув, як обертається земля.

— Тобто?

— Тобто її забрали в Мінотавра, перш ніж вона померла. Вона перетворилася на золотий дощ. А це метаморфоза, не смерть. Просто її утримують до певного часу.

— Утримують? Навіщо?

— Тобі варто повчитися військового мистецтва, малий. Заручник. Ти мусиш захопити одного, щоб контролювати іншого.

— Мене ніхто не контролює.

— Та невже? — розреготався бог війни. — Ну-ну. Бувай здоровий, друже.

Я стиснув кулаки.

— Здається, повелителю Аресе, ви надто самовдоволені як на хлопця, що тікав від статуй купідонів!

За скельцями окулярів Ареса спалахнуло полум’я. Я відчув, як гарячий вітер обпалив моє волосся.

— Ми ще зустрінемося, Персі Джексоне. Коли наступного разу будеш битися, остерігайся удару в спину.

Він завів свій «харлей» і з ревінням помчав по Делані-стріт.

— Це безглуздо, Персі, — зауважила Аннабет.

— Плювати.

— Не варто наживати собі ворога серед богів. Особливо такого бога.

— Вибачте, — озвався Гровер. — Не люблю втручатися, але…

Він указав на ресторан. Останні клієнти розраховувались біля каси, це були двоє чоловіків в однакових чорних комбінезонах, білі логотипи на яких співпадали з написом на вантажівці.

— Якщо ми хочемо потрапити на зоологічний експрес, — сказав Гровер, — треба поспішати.

Мені ця ідея не подобалась, але іншого вибору ми не мали. Крім того, на Денвер я вже надивився.

Перебігши вулицю, ми залізли ззаду до великого фургону й зачинили за собою дверцята.

Перше, що мене вразило, — запах. Усередині смерділо, ніби від найбільшого у світі котячого туалету.

У трейлері було темно, поки я не зняв ковпачок з чарівної ручки. У слабкому мерехтінні бронзового леза ми побачили дуже сумну картину. У смердючих залізних клітках, які стояли одна біля одної, сиділи три найбільш зворушливих мешканці зоопарку з тих, що я коли-небудь бачив: зебра, білий лев і якась дивна антилопа.

Хтось кинув левові мішок ріпи, яку йому явно не хотілося їсти. Зебрі та антилопі підсунули пластикові таці з м’ясом для гамбургерів. У гриві зебри заплуталась жувальна гумка, ніби хтось знічев’я плювався в неї. До одного з рогів антилопи була прив’язана дурнувата срібляста повітряна кулька з тих, що дарують на день народження, на якому був напис: «У ПАМПАСИ!»

Скоріш за все, ніхто не хотів підходити надто близько до клітки з левом і чіпати його, тож бідна тварина тупцяла по брудних ковдрах у затісному для неї просторі, дихаючи важким і спекотливим повітрям трейлеру. Мухи з дзижчанням кружляли довкола його рожевих очей, крізь білу шерсть проглядали ребра.

— І це називається доброта? — вискнув Гровер. — Гуманне транспортування тварин?

Можливо, він тут-таки виліз би назовні, щоб добряче віддухопелити перевізників своїми очеретяними сопілками, і я, безперечно, допоміг би йому, але якраз у цей момент двигун заревів, фургон струснуло, і ми були змушені сісти, щоб не впасти.

Ми притулилися на купі якихось запліснявілих мішків із-під корму, намагаючись не зважати на сморід, спеку і мух. Гровер звернувся до тварин, бекаючи по-козлячому, але вони лише сумно на нього подивилися. Аннабет була за те, щоб негайно відчинити клітки й визволити в’язнів, але я зауважив, що добра від цього не буде, поки вантажівка не зупиниться. Крім того, у мене виникло передчуття, що ми можемо видатися левові набагато апетитнішими, ніж ріпа.

Я налив води з глека в їхні миски, а потім використав меч, щоб витягти з кліток переплутану їжу. М’ясо я віддав левові, а ріпу розподілив між зеброю та антилопою.

Гровер заспокоював антилопу, поки Аннабет зрізала повітряну кульку з її рогів. Вона хотіла також зчистити прилиплу до зебри жуйку, але ми вирішили, що це надто ризиковано за такої хитавиці. Ми пообіцяли Гроверові, що допоможемо тваринам зранку, а не проти ночі.

Сатир приліг на мішку з ріпою; Аннабет розкрила пакет із печивом і нерішуче відкусила шматочок; я намагався підбадьорити себе, зосередившись на думці про те, що ми на півдорозі до Лос-Анджелеса. Себто на півдорозі до місця нашого призначення. Було лише чотирнадцяте червня. Сонцестояння настане не раніше двадцять першого. У нас ще купа часу.

З іншого боку, я не мав ані найменшого уявлення про те, чого чекати далі. Боги продовжували бавитися зі мною, як з іграшкою. І тільки один Гефест повівся достатньо чесно, розмістивши в парку камери й відверто виставивши мене на посміховисько богам. Але навіть коли зйомка не велась, я не міг позбутися відчуття, що за нашими пошуками пильно стежать. Я став забавою для богів.

— Чуєш, Персі, — озвалась Аннабет, — вибач мені, що я так верещала в аквапарку.

— Усе гаразд.

— Просто ці… — її пересмикнуло, — павуки.

— Можливо, справа в історії Арахни, — припустив я. — Її перетворили на павука за те, що вона викликала маму на змагання з ткацького мистецтва.

— Відтоді діти Арахни мстяться дітям Афіни, — кивнула Аннабет. — Якщо павук з’явиться хоч за милю від мене, він мене знайде. Ненавиджу цих маленьких повзучих істот. Так чи інакше, але я в боргу перед тобою.

— Ми одна команда, пам’ятаєш? — спитав я. — Крім того, Гровер у нас тепер затятий літун.

Я гадав, що він спить, але Гровер промурмотів зі свого закуту:

— Мабуть, кумедно я виглядав, чи не так?

Ми з Аннабет розсміялися.

Розламавши печиво, вона дала половинку мені.

— У посланні Іриди… Лука нічого не сказав?

Я жував печиво, міркуючи, щоб таке відповісти. Розмова по веселці не давала мені спокою весь вечір.

— Він сказав, що ви з ним — давні приятелі. І що Гровер цього разу не промахнеться. І ніхто не перетвориться на сосну.

У тьмяному світлі бронзового леза важко було розрізнити вирази їхніх облич.

Гровер скорботно вигукнув щось по-звіриному.

— Мені варто було сказати тобі правду з самого початку. — Голос його тремтів. — Просто подумав, що якби ти знав, як я тоді не впорався, то не схотів би взяти мене з собою, і наша